Аборт: Сльози лікаря. ":зробити хочу, але вбивати не хочу!!"-

Вона працювала гінекологом. Працювала вже довго: близько двадцяти років. Багато перебачила, лікувала хвороби, робила аборти …– Дивно, – повільно промовила вагітна, – от якби Ви запитали, чи хочу я аборту, то я сказала б “так”. А Ви запитали не так. Як дивно … Вбити … Ні, дуже дивно. Я не хочу вбити, але я хочу зробити аборт. І що ж робити? Що робити, якщо аборт і вбити – це одне й те саме? Але аборт я хочу, а вбити не хочу!

З чоловіком не склалося. Жила з сином. Жила … Півтора місяці тому сина не стало … Автокатастрофа, реанімація, похорон. Йому не було і дев’ятнадцяти.

Весь цей час, поки син був у реанімації і після похорону, вона була не в собі. На роботу просто не ходила, їй було все одно: звільнять – не звільнять. Вона не уявляла собі взагалі, як можна далі жити. І чи потрібно …

Поруч була мама. Так обидві вони сиділи вечорами і вили від болю. Але мама намагалася триматися, потихеньку приводила доньку до тями, годувала мало не з ложечки, хоча сама корчилася від втрати дорогого хлопчика.

Сьогодні вона після довгої перерви вийшла на роботу. У якийсь момент вона зрозуміла, що зійде з розуму, якщо не почне працювати. Вона рада була б померти сама слідом за сином, але жила, бо до неї смерть не приходила. А раз жива, то так треба. І щоб не звихнутися, вона вийшла на роботу.

Звична атмосфера, свій кабінет, мовчазна і розумна медсестра – все це призвело її до тями, притупило біль.

До кабінету увійшла молода жінка. Все пішло звично: прізвище, заповнення картки, потім увага пацієнтові.

– Доктор, я вагітна, так тест показав. Можна підтвердити?

– Ідіть на крісло.

Так, вона вагітна. 4-5 тиждень.

Жінка, дізнавшись, що тест не збрехав, засмутилася. А вона нічого не говорила. Сіла в своє крісло і стала чекати пацієнтку. Та прийшла, втрачена, жалюгідна.

– Доктор, що ж робити?

У неї виникло здивування.

– Як що? Народжувати. Виношуйте, я Вас на облік поставлю. Направлю на УЗД. На аналізи.

– Я не хочу народжувати …- дуже тихо сказала жінка.

Скільки разів вона за своє життя чула ці слова. Або схожі. Вона зазвичай не особливо сперечалася.

Але якщо жінка твердо не хотіла народжувати, то питання вирішувалося швидко і нею ж.

Але сьогодні вона з подивом подивилася на цю жінку, яка може мати дитину, але не хоче її. Вона не хоче дитини! Вона буде вбивати її, а тут … Тут був син !!!! І тепер його немає! Як можна не хотіти дитини ?! Якщо щастя, коли дитина є, живою, а горе – коли дитини немає!

– Як це – не хочете? – Вона дійсно щиро запитала.

– Ну, не хочу … Взагалі не на часі. Тільки на роботі зачепилася! Куди я зараз піду?

Раніше вона запитувала, чи є чоловік, цікавилася іншими обставинами. А сьогодні їй навіть в голову не прийшло запитати про це.

– Вбити? Ви хочете вбити?

Це питання поставило жінку в глухий кут. Вона задумалася.

– Дивно, – повільно промовила вагітна, – от якби Ви запитали, чи хочу я аборту, то я сказала б “так”. А Ви запитали не так. Як дивно … Вбити … Ні, дуже дивно. Я не хочу вбити, але я хочу зробити аборт. І що ж робити? Що робити, якщо аборт і вбити – це одне й те саме? Але аборт я хочу, а вбити не хочу!

І жінка заплакала. Але яким було її здивування, коли вона побачила, що плаче і лікар!

– Не вбивайте, – крізь сльози промовила ця дивна лікарка.

Жінка пішла в глибокій задумі. Вона продовжувала плакати.

– Ніно, – звернулася вона до медсестри, – я, напевно, рано вийшла на роботу. Я піду. Не можу я більше.

Вона зібралася і пішла. Їй знову було все одно, як буде з роботою. Тільки до її горя приплутувалось сьогодні ще щось. Якась нав’язлива думка. Щось про те, що вона теж вбивця. Це спочатку неясне відчуття зміцніло в ній. Вона з усією очевидністю зрозуміла, що вона вбивця.

“Як же так? Я виконувала свою роботу. Частину своєї роботи. Я робила аборти. А виявилося, що я вбивала. Я ж теж не розуміла, що вбиваю. Ні. Я розуміла. Але я не відчувала. Я не соромилася. А як ж інші? Адже вони теж роблять це? Невже ніхто не розуміє? А може, в один якийсь день на них звалиться ця страшна правда, як звалилася і на мене? “

Вона проходила повз церкву. Раніше ніколи в неї не заходила, хоч церква була на шляху – затишна, красива, маленька. Вона увійшла. Напівтемрява. І Лик Богородиці з Немовлям.

Сльози полилися з очей: “Господи, Господи, Матінко! Ти теж втратила Сина! Тобі теж відома ця біль! Утіш мене, Мила!”

Вона молилася. І ще вона твердо вирішила врятувати зародок дитини сьогоднішньої вагітної матері. Вона не знала, як. Але вона знала, що повинна!