Friends HLILogoHLI Human Life International - Polska
Polski serwis pro-life

"Я не знаю до кінця, як це бути мамою здорових дітей. Але я вважаю, що це дуже схоже материнство, тількиу мене масштаби більші: страх і робота, але також любов і щастя», – розповідає Беата Потоцька, мама в заступництві та прийомна мати 7 дочок, у тому числі 6 з інвалідністю. 

Беата Дозблаж: Чи потрібна в Польщі сміливість бути незалежною матір’ю в заступництві чи прийомною матір’ю для дітей з обмеженими можливостями?
Беата Потоцька: Я вважаю, що бути незалежною мамою вимагає сміливості, і навіть бути простою мамою вимагає цього.
Чи має значення тут інвалідність?
 
Так, звісно. Проте виховання дітей з обмеженими можливостями є більш складним, ніж виховання здорових дітей. Особливо якщо дитина-інвалід залежний, адже відтінки інвалідності дуже різні. Тут я можу розповісти лише про свій досвід - для мене, безумовно, було дуже важливо побудувати мережу підтримки для себе.
 
Якщо немає другої особи, на яку ви можете покластися, вам просто потрібно заручитися допомогою інших.
 
Чого боїться, пані, найбільше?
 
Думаю, критичних ситуацій. Коли наші з чоловіком шляхи розійшлися, я вже не була такою «свіжою» мамою. Я знала своїх дочок, ми також були вже на іншому місці за станом здоров’я. Одна з моїх дочок часто була в лікарні, коли їй було 2-3 роки. Після цього в цьому вже не було необхідності. Я сама прийняла рішення усиновити останню доньку.
 
Чи вимагає додаткових передпрзицій самостійне заступство на виховання чи усиновлення дітей-інвалідів?
 
Мені важко сказати, бо я не знаю, що таке бути мамою здорових дітей. У мене не було порівнянь чи очікувань. Але я вважаю, що це насправді дуже схоже материнство, тільки масштаби більші: масштаб страху, роботи, відвідувань лікарів, але й любові, щастя і радості. Ми свіжо після святкування Першого Причастя трьох дочок і мені дуже близька ця шкала з позитивного боку – інтенсивності переживання.

 

Чого боїться, пані, найбільше?
 
Думаю, критичних ситуацій. Коли наші з чоловіком шляхи розійшлися, я вже не була такою «свіжою» мамою. Я знала своїх дочок, ми також були вже на іншому місці за станом здоров’я. Одна з моїх дочок часто була в лікарні, коли їй було 2-3 роки. Після цього в цьому вже не було необхідності. Я сама прийняла рішення усиновити останню доньку.

zdjecie 2

Стомлива дорога до природності

Які пані має дочки?
 
Чудові! Троє з них, про які я дозволяю собі говорити відкрито, бо вважаю, що це жодним чином не порушить їхнього соціального функціонування – це залежні люди. Дві дівчини мають синдром Дауна, а одна – ФАС. Я й досі говорю про них – і так вони функціонують у нашій родині – як про «дівчаток». Однак їм 11 і 12 років і вони повільно вступають у добу зрілісті.
 
Чи буде важче?
 
Так, тому що коли у нас в колясці дворічна дитина з синдромом Дауна, синдромом ФАС чи іншою інвалідністю, це просто дитина в колясці. З іншого боку, коли 12-річна дівчинка їздить на колясці, а ми іноді користуємося нею, бо донька ходить, але не вміє ходити на дуже великі відстані, це викликає більший інтерес.
 
У традиційному стані уже і в 12 років діти починають самостійно виходити з дому, важлива є такаж група однолітків. Моя донька не може сама вийти з дому. Проте я не хочу, щоб вона жила зі мною в симбіотичних стосунках. Я хочу, щоб вона також відчула світ поза мною. Це буде можливо, коли у неї буде асистент, і це те, що ми зараз шукаємо.
 
Я хочу сказати, що для того, щоб жити так, як багато людей вважають природним, ми повинні робити більше. І так, це не завжди можливо, як коли дитина не має інвалідності.
 
Скільки років іншим дочкам?
 
Найстаршій – 22, потім 20, 15, 14, 12, а двом – 11. Два тижні тому з дому виїхала старша дочка.
 
Отже, у вас є новий досвід синдрому порожнього гнізда?
 
Напевно, трохи так, але не в прямому сенсі. Мій дім не опустів, але зостало порожнє місце, яке займала моя старша дочка. Ми в близьких стосунках, вона теж живе близько, але вже не зі мною. Мені доведеться зіткнутися з дорослим життям моєї доньки – мушу визнати, що це виклик і досвід.

zdjęcie 3

Стати перед собою з чесністю

Виходячи з вашого досвіду, що є найважливішим у прийомному вихованні?
 
Можливо, це звучить банально, але завдяки моїм дочкам – я вважаю, що їх інвалідність теж має значення, – я зустріла багато хороших і порядних людей. Будучи заступчою мамою, я пережила добро від людей та добрі стосунки з людьми , і я це дуже ціную.
 
Мої діти також навчили мене смиренню, і для мене це також сильний досвід. Не все так, як ми хочемо, як ми плануємо. Щоразу, коли ми говоримо про такі важливі речі, це легко сформулювати, але так жити, то це звичайно важко, але мої діти навчили мене смиренню по відношенню до життя.
І ще одна дуже важлива річ – як легко визначити, що важливо, а що ні. Мої дочки дуже швидко перевіряють це. Тому немає часу на неважливі речі і неважливі стосунки.
 
На які запитання ви повинні відповісти, якщо хочете стати заступчою сім’єю чи прийомною сім’єю для дітей-інвалідів?
 
Я думаю, ви повинні дуже добре усвідомити, чому ви хочете це зробити. По-друге – бути готовим до великих змін у житті, але й покинути нинішнє життя і почати подорож і пригоди. У моєму випадку це найбільша і найважливіша подорож у моєму житті.
 
Однозначно варто уникати прийняття рішень під впливом поштовху та на емоціях. Звичайно, емоції потрібні, але я маю на увазі те, що ви повинні розпізнати своє бажання на більш глибокому рівні, ніж лише перша емоція. Безумовно, добре чесно стояти перед собою і думати про те, що я можу дати дитині, чому я хочу йому це подарувати, а також - що я отримаю. Тут, безумовно, у кожного є свої запитання, але хороше розпізнавання і високий рівень обізнаності дуже важливі.
 
Чи є якась відповідь на питання «Чому я хочу це зробити?»,якаб вказувала, що краще цього не робити?
 
Я не знаю ... тому що ці відповіді також можуть бути різними. Іноді це може бути дуже звичайна відповідь, вам не потрібно говорити про це багато… Так було з моєю останньою донькою Джоанною, яка приєдналася до нас під час пандемії. Їй просто потрібен був будинок, а в мене був цей будинок — і лише це. Іноді це може бути таке звичайне, природне рішення.
 
Я знаю багато сімей, які прийняли дітей-інвалідів. Щастя на їхніх обличчях, коли вони говорять про своїх дітей, — це щось надзвичайне... У їхніх очах видно впевненість, що те, що вони роблять, правильно. Це приходить з великою любов’ю – і це підказка, про яку варто поговорити.
 
Все «для справи»

Наскільки ви близькі до реалізації своєї мрії про створення центру підтримки сімей, які прийняли дітей-інвалідів?
На жаль, не так близько, як хотілося б, хоча ідея розвивається. У мене було дуже конкретне бачення цього місця, але була пандемія, а потім війна.

Wspomóż obronę życia

 

З іншого боку, це також  буває. Один із проектів, які я спільно реалізую в Гдині, «Батьки батькам», допомагає дітям з обмеженими можливостями. Я також підтримую прийомні сім’ї через свій фонд.
 
З минулого року я також маю приємність бути членом правління та головою Коаліції сімейних заступних Родин, хоча, звісно, ​​це стосується не лише дітей з обмеженими можливостями. Насправді, можна сказати, що все, що я роблю, служить цій справі.
Ви послідовні.
Можна навіть сказати, що це досить нудно, тому що я весь час тільки про це говорю...
***
Беата Потоцька - промоутер та практик прийомного виховання та усиновлення в Польщі, особливо для дітей з обмеженими можливостями, вихователь, гдинянка. Голова Коаліції сімейних прийомних родин. Президент Поморського фонду сімейної опіки – Аня. Автор книги Ratujmy Świat та співавтор книги Opowieści. Нагороджений медаллю Євгеніуша Квятковського за видатні заслуги перед Гдинею та медаллю «Гдиня без бар’єрів».
 
[Джерело:[За: Aleteia.org.pl, Facebook-Uśmiechnij się – jesteś w domu]

 

Опрацювання та переклад власні  

We use cookies

We use cookies on our website. Some of them are essential for the operation of the site, while others help us to improve this site and the user experience (tracking cookies). You can decide for yourself whether you want to allow cookies or not. Please note that if you reject them, you may not be able to use all the functionalities of the site.