Українська (Україна) 
Русский (Россия) 
Polski (PL) 
English (United Kingdom) 
Війна в Україні спровокувала масове роз’єднання сімей.
Намагаючись забезпечити спокійне та стабільне життя дітям, велика кількість родин вирішили пожертвувати єдністю заради безпеки.
Минуло практично пів року, частина жінок з дітьми повернулися, частина – залишаються у більш стабільних місцях.
Але питання того, що є насправді кращим для сім’ї, для подружжя, для дитини, продовжує турбувати багатьох.
В контексті сучасних реалій буде доречним ознайомитися з досвідом масової евакуації під час Другої світової війни з Лондону, міста, якому загрожувала небезпека від ворожих бомбардувальників, у більш безпечні сільські райони Британії.
Евакуація “Operation Pied Piper” розпочалася влітку 1939 року і за перші чотири дні вересня з Лондону та деяких інших великих міст було вивезено понад 3 мільйони людей. Більшість з них були школярами, які були відділені від батьків, помічені як шматки багажу, відокремлені від батьків і супроводжувані натомість невеликою армією опікунів – 100 000 вчителів. Після прибуття до безпечних регіонів їх зазвичай вишиковували в ряд, і люди, які погодилися прихистити дитину, просто обирали собі ту, яка сподобалася. Страшно уявити, що відчували при цьому діти, особливо ті, яких не вибрали. У підсумку, евакуйовані діти не бачили своїх батьків по кілька років.
Передбачалося, що діти, вивезені в сільську місцевість, зможуть уникнути не лише бомб, але й психологічних шрамів війни. Однак дана операція мала несподіваний побічний ефект: розлука, здавалося, завдала довгострокової травми, яка в багатьох випадках була такою ж важкою, як якщо б вони залишилися та зіткнулися з бомбами.
Пізніше психоаналітик Анна Фройд, дочка Зигмунда Фройда, вивчала дітей, які були евакуйовані, та тих, хто залишився в Лондоні з батьками. Через 12 місяців досліджень вона дійшла висновку: “Лондонські діти… загалом були набагато менше вражені бомбардуваннями, ніж евакуацією, яка мала бути захистом від них”.
Президент Американської психоаналітичної асоціації Лі Джаффе зазначив: “Вони (дослідники) знову й знову спостерігали, що внутрішня травма від відправлення в спокійну сільську місцевість призвела до значно більших проблем із психічним здоров’ям для цих дітей різного віку, ніж війна”.
Ще у кількох подібних статтях наголошувалося, що чим меншими були діти, тим більшою була їхня травма від розлуки з батьками. Що цілком очевидно.
Розмовляючи з евакуйованими про події тих днів у 1939 році, більшість пригадували болючі спогади, які були глибоко приховані протягом 60 років, оголюючи травму розлуки та ізоляції, а також напругу страху та гніву. Більшість не знали, куди вони йдуть, що вони будуть робити, і всі абсолютно не знали, коли вони повернуться.
Звичайно, в тих регіонах, де йдуть інтенсивні бойові дії або є велика загроза окупації з усіма сумними наслідками, особливо обирати не доводиться. Бо й про той досвід Лондона можна сказати, що вивчалися лише ті діти, які вижили після бомбардувань, а не загинули разом з батьками. Тому врятувати життя – задача першочергова.
Але у випадку відносної безпеки, батькам слід добре зважити ті зиски та ризики, які отримає дитина у разі тривалої розлуки з татом, оцінити перспективи сім’ї у стані настільки тривалої розлуки, разом з безпекою фізичною пам’ятати і про безпеку емоційну та психологічну.
Звісно, ситуації бувають різними і будь-яке рішення батьків, продиктоване турботою, буде єдино вірним для їх дітей, за що їх не варто засуджувати чи корити.
https://www.bbc.co.uk/history/british/britain_wwtwo/evacuees_01.shtml