Найвищий вирок — смерть. Як постабортний синдром викидає вбивство зі свідомості

Кожна розумна і розсудлива людина свідома того, що аборт — це вбивство, це серйозно і з цим потрібно жити все життя. Але найстрашнішим є те, що з цим усвідомленням потрібно потім і вмирати. А щоб пробачити собі, треба це все спершу визнати.

Віруюча людина може цю ситуацію принаймні залишити на сповіді, пізніше — покутувати, потім прийняти духовне усиновлення дитини й молитися за спасіння інших неповинних дітей. Натомість невіруючу людину часто «накриває» з головою. І коли вона не може собі дати з цим раду, то втікає в «генератор випадкових чисел», творячи список виправдань:  

1.«Це просто операція і згусток клітин» Найстандартніше і найпоширеніше заперечення — коли людина намагається довести, що то була не дитина, а просто якась істота, амеба, щось невизначене. Однак коли дитина є бажаною і очікуваною, але трапляється викидень, — батьки сприймають таку подію як дуже страшну, навіть катастрофічну. Адже мала бути нова Людина, а тепер її немає. Натомість, коли дитина є небажаною — при біологічно ідентичній вагітності, — вона чомусь перестає бути людиною.

  2.«Моє тіло — моє діло» Навіть якщо поверхово глянути на цей аргумент, то, за всіми медично-біологічними показниками, дитина в лоні жінки вже є зовсім окремою одиницею. Так, вона складається з яйцеклітини матері та сперматозоїда батька; ба більше — вона має в собі певні риси як батьків, так і дідуся чи бабусі, і так далі. Водночас це все-таки окрема людина. Фактично цій новій людині присуджують найвищий вирок — позбавлення життя. Караючи ненароджену дитину цією найвищою мірою, мусимо бути свідомі того, що навіть для злочинців, що скоїли страшні злочини, у численних країнах, включно з Україною, смертну кару скасовано.

Причому навіть при покаранні найжорстокіших злочинців їм надають адвоката, камеру і можливість суду. Ми ж натомість забираємо життя в істоти, яка ще абсолютно нічим не завинила. Коли жінка стверджує, що будь-яке її рішення в цій ситуації буде лише «її ділом», тоді чим вона краща, скажімо, за того ж російського солдата? Уявімо, як він іде вулицею нашого міста і думає: «От вбити мені цю жінку чи залишити живою? А може, спочатку повісити? Чи, може…» В такому контексті будь-яке його рішення буде правильним — бо він має силу і зброя в його руках є його аргументом. Або ж інша ситуація: їде п’яний водій і думає: «От збити мені цього пішохода чи ні?

Щось він мені не подобається. Колір волосся не той» — чи кофтинка, чи щось інше. Знову ж таки, кожне його рішення буде правильним за логікою аргументів. Отож виходить, що подібно й жінка може вбити дитину — або не вбити; але будь-яке її рішення буде правильним, як і в московського маніяка чи того водія. Тим більше, якщо немає свідків. Але так не можна — не можна людей вбивати ані на дорозі, ані на тротуарах, ані в лонах матерів. Як казала Мати Тереза: якщо мама може вбити свою власну дитину, то хто заборонить мені чи тобі вбити одне одного?   3.«Чоловік не має права в рішенні про аборт, бо то не відповідальність чоловіків.

Тільки жінка має право прийняти рішення, і будь-яке її рішення буде правильним» Усі покоління феміністок боролися за те, щоби сказати, що жінка — це теж людина, вона має рівні права з чоловіком. Однак викладений вище аргумент зводить цю боротьбу до абсурду. Адже якщо чоловік тепер не має права в рішенні про аборт, виходить, він — не людина?

Чи не має таких самих прав? Ба більше: коли ми говоримо про аборт, ідеться про три людські особини, які мають право голосу: 1)жінка, яка є — і буде — матір’ю, навіть якщо дитина буде замордована під її серцем; 2)чоловік, який щонайменше причетний до процесу запліднення; 3)дитина, яка є окремою людиною від тіла матері та батька.

Коли декларуємо, що тільки жінка має право вирішувати, — то хіба не заперечуємо той факт, що і чоловік, і жінка є представниками того ж самого людського роду? Немає такого, що були пітекантропи, австралопітеки, потім людина розумна — і це все не стосувалося жінки, бо вона є окремим видом людини. Жінка — це теж гомо сапієнс, один і той же вид із чоловіком. І ми розмножуємося не брунькуванням чи аплодисментами: діти зачинаються в парі з чоловіком, спільно приводяться на цей світ і мають бути спільно виховувані.   Уривок із програми «Вечірній чай», у якій о.Микола Мишовський відповідає на запитання глядачів CREDO.

Джерело: CREDO: https://credo.pro/2024/10/372317