Україна: Сім’я в Конституції - потрібно все переписати

В часи колоніального поневолення українську націю руйновало геноцидами та етноцидами спочатку московське месіанство, потім — марксизм-ленінізм. А в роки незалежності, імпортована ззовні постліберальна ідеологія в формі гендеризму, ЛГБТ-активізму, інклюзивності тощо.

Спільним для всіх них є те, що в них переважають руйнівні для української нації «цінності», зокрема, заперечення українських традицій. Наприклад, для панівної сьогодні в Україні ідеології постлібералізму, основною соціальною «цінністю» є атомарний індивід, позбавлений не тільки родини чи національних традицій, а й будь-яких ознак ідентичності.

За українською традицією, родина завжди була основою суспільства – інститутом прокреації, виховання, передачі культурних традицій, формування особистості. Соціальним суб’єктом, який формує майбутнє нації, забезпечуючи її духовно-культурну безперервність. Вона також була продуцентом, господарським і громадським суб’єктом та здійснювала патернальну функцію щодо своїх членів. Традиційне українське суспільство – це спільнота родин.

По ідеї, першочерговим завданням України, як незалежної держави, в соціальній сфері було би проголосити відновлення родини в усіх її функціях та суб’єктності. Що про це нам говорить Конституція України?
У статті 3 Конституції зазначено, що людина, її честь і гідність є найвищою соціальною цінністю.
Прекрасне звучить, чи не так? І хто ж формує честь і гідність людини? Хто закладає основи її особистісних якостей? Логічно було би очікувати, що Конституція захистить і середовище, яке формує особистість, – родину. Однак цього немає.

Натомість, стаття 51 розділяє природні категорії сім’ї (сім’я, дитинство, материнство, батьківство) і передає їх окремо під “охорону” держави. Виникає закономірне питання: якщо держава охороняє кожен із цих інститутів, то навіщо потрібна сім’я?

В колоніальні часи, коли була зруйнована українська родина як інститут, який формував особистість, ці функції перебрала на себе радянська держава. Це забезпечувало московській метрополії не тільки колонізацію території, а й деградацію населення, як умови довічного панування.

Так руйнувалася нація з її правом, культурою, історичною пам’яттю тощо. Більш того, Конституція також не передбачає жодних сімейних функцій, прав або обов’язків. Наприклад, стаття 51 встановлює лише два обов’язки:
– Батьки мають утримувати дітей до повноліття.
– Повнолітні діти мають піклуватися про непрацездатних батьків.
І все. Жодного слова про інші сімейні обов’язки. Конституція навіть не містить такого поняття як «батьківські права», хоч цивільне законодавство передбачає позбавлення батьківських прав.

Таким чином Конституція, позбавивши сім’ю прав і обов’язків, батьківські (а чому не материнські, якщо Конституція виокремила інститут материнства?) обов’язки вихолостила до простого утримання неповнолітніх дітей.

А хто має виховувати дітей? Хто має дбати про їхню освіту? Хто, врешті-решт, відповідатиме за формування особистості? Чи, може, влада не бажає аби українці ставали особистостями? А про яке сприяння культурі з державного боку йде мова, якщо Конституція руйнує носія культури – родину? Врешті-решт, як держава може сконсолідувати націю, якщо Конституція не визнає саму основу консолідації – родину?

Остаточне заперечення родини, родинних прав і обов’язків містить стаття 52 Конституції: «Утримання та виховання дітей-сиріт, позбавлених батьківського піклування покладається на державу».
Тут вже не тільки втратили родинні права та обов’язки повнолітні брати й сестри, дідусі й бабусі, дядьки та тітки, врешті-решт хресні батьки сироти. Якась кульмінація колоніального періоду – державне сирітство.

Чому це потрібно обговорювати?
Заперечення родини, як інституту прокреацiї, і фізичне винищення українських родин, як носіїв національної духовності – це один з методів колонізаторів щодо руйнування нації. Замість організованого, духовно зрілого народу, ми отримуємо масу аморальних, уніфікованих індивідів, які легко стають рабами колоніальних режимів. Це свідомий метод колонізаторів. Спочатку руйнуються традиційні інститути, потім вводиться ідеологія, яка замінює суспільні цінності на «універсальні цінності».

Тож найпершим завданням консервативної політики має бути відродження українських традицій на практиці. Адже родина – це не просто об’єднання людей, це основа української національної ідентичності. Без родини немає нації. Без традицій немає майбутнього.

Чаплигін Сергій, Кабінет експертів

https://vsirazom.ua/cabinet/sim-ia-v-konstytutsii-ukrainy-potribno-vse-perepysaty/