Любов, як і життя, – найцінніший дар, який людина дістала від Бога, і яким може поділитися чи розділити з іншими.
Це те, на чому будуються правдиво міцні і життєздатні стосунки, – зокрема, й у сім’ї, між чоловіком і жінкою. Але часто трапляються випадки, коли те, що називають любов’ю, нею не є. Чим же є це хворобливе почуття, яке не приносить радості, забирає сили й енергію і більше схоже на ненависть?
Про це у програмі «Психологічна порадня» – християнський психолог Мирон Шкробут у рамках курсу «Рецепти щасливого подружжя».
Психолог порівнює стан закоханості із багаттям, розпаленим із тонких гілок хмизу, – горить високо, яскраво, проте швидко згорає. Щоб зберегти цей вогонь, потрібно докласти дров, дбати про вогнище, і полум'я горітиме довго, хоча, може, і не таким фейєрверком. Те саме – й зі стосунками. Прагнення до яскравості як самоцілі і бажання, щоб вогнище горіло до неба, часто є проявом зовсім інших почуттів і потреб, але аж ніяк не любові. В певних випадках можна говорити про спотворення цього почуття чи й взагалі про підміну понять.
«Часто такі стосунки стають співузалежненням – або взаємним, або когось у парі, – говорить пан Шкробут. – Але любов не може бути залежною…»
Як же розпізнати – любов це чи щось інше? Перша ознака хворобливості – якщо свої думки і почуття не відрізняються від думок і почуттів іншого. Здавалося б, повна гармонія, але це не так. Модель «ти завжди правий/права», «як захочеш, так і буде» лише на початках здається ідилією, яка дуже скоро переходить у зовсім інший сценарій – коливання між «жити без тебе не можу» і станом, коли одне одного готові роздерти на шматки. Так, при цьому є великий викид адреналіну, і люди живуть у постійному стресі. Психолог стверджує, що якщо це й любов, то хвороблива.
«Оті пісні, які лунають зі всіх ефемок – «я тебе люблю, не покидай мене, без тебе я помру» – якраз про хворобливу любов, про цю співзалежність, яка подається як модель для наслідування, ідеал. Але це – пісні неврозу чи про невроз…»
Українське слово «залежність» не зовсім точно передає зміст цього поняття, натомість латинське addictus означає «бути приреченим через згубну звичку», «бути рабом чогось». Аддикцією у медичній термінології називають, зокрема, один із видів наркотичної залежності, проте механізми дії будь-яких залежностей схожі.
Хто і чому потрапляє у такі співзалежні стосунки? Причини, як і щодо багатьох інших психологічних проблем, слід шукати у ставленні батьків до дитини. Якщо дівчинці у 3-6 років тато не дав зрозуміти, що вона люблена і гідна любові, то підрісши, вона прагнутиме це почути від інших чоловіків, заповнити цю пустку. Проте інші – такі ж підлітки, як і вона, як правило і за рідкісними винятками, можуть дати їй лише одне – секс. Так у 12-13 років починається статеве життя – розхристане, безладне і нищівне.
«Але такі «підліткові» стосунки бувають не лише у 13-16-річних, – свідчить психолог. – У моїй практиці були 30-40-річні пари, які емоційно і психологічно залишилися підлітками, причому у деструктивних проявах – з установками «дай мені все і зараз», крайньої інфантильності тощо. Досить болісно дивитися на подружжя, яке уже багато років у шлюбі, але не може взяти відповідальність за своє життя, яке досі є грою в пісочниці, в солдатики чи ляльки…»
Хвороблива закоханість часто виникає, коли у молодої людини чи підлітка – брак спілкування у сім'ї чи й у соціумі. На дитину не звертали особливої уваги ні батьки, ні однолітки, і от з'являється хтось, хто вислухав, пригорнув – і все. Ця людина стає всім. Прекрасно ж, що знайшовся хоч хтось, кому вона чи він потрібні й цікаві, чи не так? Але часто і ця закоханість, й такі стосунки є ілюзією, розвіювання якої може бути дуже важким.
«Узалежнені люди шукають схвалення інших: похвалили – і їм добре, зробили зауваження – і це сприймається болісно, – каже психолог. – Часто відчувають провину за те, що у когось щось не так. Наприклад, отримали син чи донька погану оцінку, а гризе себе мама, мовляв, «це моя вина». Те саме у стосунках: це засвоєний шаблон поведінки, коли людина не чує і не бачить себе і своїх потреб, не вміє сказати «ні», розчиняється. Але це не дарування себе у любові – це бартер: я віддаю себе тобі, але так само ти мусиш віддати себе мені, я тебе не відпущу ніколи і нізащо…»
Фактором ризику для виникнення таких поведінкових моделей є дисфункціональні сім’ї, у яких немає повноцінного емоційного зв'язку між батьками й дітьми. Це грунт, на якому виростає хвороблива любов як потреба заповнити порожнечу, яка є всередині.
«Діти засвоюють, що любов, в даному випадку, батьків, потрібно заслужити – поведінкою, гарними оцінками чи миттям посуду, – пояснює психолог. – І коли людина дорослішає, цей патерн нікуди не зникає: вона так само намагається чиюсь любов заслужити і очікує, що й її любов також будуть заслуговувати. Але любов не заслуговують, не купують, не випрошують – її дарують, вона безумовна. Люблять не за щось, а просто так, інакше це вже не любов, а бартер…»
Виправити таку модель поведінки можна і потрібно – врешті, справжня любов і справжнє щастя варті будь-яких зусиль і часу.
«Здорові стосунки будують здорові особистості, – каже психолог. – Якщо у людини – чоловіка чи жінки, занижена самооцінка, купа страхів всередині і вона думає, що хтось зробить її щасливою, вона глибоко помиляється. Велика помилка багатьох жінок – думати чи говорити чоловікові «ти повинен зробити мене щасливою». Але чоловік може лише примножити те, що у жінці вже є: якщо у неї є внутрішнє відчуття щастя – він це примножить, якщо ж самооцінка занижена – може примножити й це, особливо, якщо він агресор…»
Що ж робити? Психолог каже: заглибитися у себе, для початку задавши собі просте питання – хто я? ким я є? До правдивої відповіді, зазвичай, дійти не так просто. Але коли людина знаходить свою справжню особистість, полюбить себе, відчує вдячність до Бога за те, ким вона є, вона легко і природно зможе побудувати здорові стосунки з іншим – допомагаючи одне одному, підтримуючи, даруючи себе.