Рапорт акушерки із Освенцім - Аушвіц

Про роботу лікарів в Освенцімі не буду згадувати, оскільки те, що я спостерігала, перевищує мої можливості висловити словами велич покликання лікаря і героїчно виконаного обов’язку. Подвиг лікарів і їх самовідданість закарбувалися в серцях тих, хто ніколи вже про це не зможе розповісти, тому що вони прийняли мученицьку смерть у неволі. Лікар в Освенцімі боровся за життя засуджених до смерті, віддаючи своє власне життя. Він мав у своєму розпорядженні лише кілька пачок аспірину і величезне серце. Там лікар працював не заради слави, честі або задоволення професійних амбіцій. Для нього існував тільки борг лікаря – рятувати життя в будь-якій ситуації.

Кількість прийнятих мною пологів перевищувало 3000. Незважаючи на нестерпну бруд, хробаків, щурів, інфекційні хвороби, відсутність води та інші жахи, які неможливо передати, там відбувалося щось незвичайне.

Одного разу есесівський лікар наказав мені скласти звіт про заражених у процесі пологів і смертельні випадки серед матерів і новонароджених дітей. Я відповіла, що не мала жодного смертельного результату ні серед матерів, ні серед дітей. Лікар подивився на мене з недовірою. Сказав, що навіть вдосконалені клініки німецьких університетів не можуть похвалитися таким успіхом. У його очах я прочитала гнів і заздрість. Можливо, до межі виснажені організми були надто марною їжею для бактерій.

Жінка, яка готується до пологів, змушена була довгий час відмовляти собі в пайку хліба, за який могла дістати собі простирадло. Це простирадло вона розривала на клапті, які могли служити пелюшками для малюка.

Прання пелюшок викликала багато труднощів, особливо через сувору заборону залишати барак, а також неможливості вільно робити що-небудь всередині нього. Випрані пелюшки породіллі сушили на власному тілі.

До травня 1943 всі діти, що народилися в Освенцімського таборі, звірячим способом умертвлялись: їх топили в бочонку. Це робили медсестри Клара і Пфанн. Перша була акушеркою за професією і потрапила в табір за дітовбивство. Тому вона була позбавлена ​​права працювати за фахом. Їй було доручено робити те, для чого вона була більш придатна. Також їй була довірена керівна посада старости барака. Для допомоги до неї була приставлена ​​німецька вулична дівка Пфанн. Після кожних пологів з кімнати цих жінок до породіль долинало голосне булькання і плескіт води. Незабаром після цього породілля могла побачити тіло своєї дитини, викинуте з барака і розірване щурами.

У травні 1943 року становище деяких дітей змінилося. Блакитнооких і світловолосих дітей забирали у матерів і відправляли до Німеччини з метою денаціоналізації. Пронизливий плач матерів проводжав вивіз малюків. Поки дитина залишався з матір’ю, саме материнство було променем надії. Розлука була страшною.

Єврейських дітей продовжували топити з нещадною жорстокістю. Не було мови про те, щоб заховати єврейську дитину або приховати його серед неєврейських дітей. Клара і Пфанн поперемінно уважно слідкували за єврейськими жінками під час пологів. Народжену дитину татуювали номером матері, топили в діжці і викидали з барака.

Доля інших дітей була ще гірше: вони вмирали повільною голодною смертю. Їх шкіра ставала тонкої, немов пергаментним, крізь неї просвічували сухожилля, кровоносні судини і кістки. Довше за всіх трималися за життя радянські діти; з Радянського Союзу було близько 50% в’язнів.

Серед багатьох пережитих там трагедій особливо жваво запам’яталася мені історія жінки з Вільно, відправленої в Освенцим за допомогу партизанам. Відразу після того, як вона народила дитину, хтось із охорони викрикнув її номер (ув’язнених у таборі викликали за номерами). Я пішла, щоб пояснити її ситуацію, але це не допомагало, а тільки викликало гнів.

Я зрозуміла, що її викликають до крематорію. Вона загорнула дитину в брудний папір і притиснула до грудей … Її губи беззвучно ворушилися – мабуть, вона хотіла заспівати маляті пісеньку, як це іноді робили матері, наспівуючи своїм немовлятам колискові, щоб втішити їх у болісний холод і голод і пом’якшити їх гірку долю. Але у цієї жінки не було сил … вона не могла видати ні звуку – тільки великі сльози текли з-під вік, стікали по її незвичайно блідих щоках, падаючи на голівку маленького засудженого. Що було більш трагічним, важко сказати – переживання смерті немовляти, що гине на очах матері, або смерть матері, у свідомості якої залишається її жива дитина, кинута напризволяще.

Серед цих кошмарних спогадів у моїй свідомості миготить одна думка, один лейтмотив. Всі діти народилися живими. Їх метою було життя! Пережило табір навряд чи тридцять з них. Кілька сотень дітей було вивезено до Німеччини для денаціоналізації, понад 1500 були втоплені Кларою і Пфанн, понад 1000 дітей померло від голоду та холоду (ці приблизні дані не включають період до кінця квітня 1943 року).

https://shzeev.livejournal.com/108475.html?mode=reply

Якщо в моїй Вітчизні, незважаючи на сумний досвід війни, можуть виникнути тенденції, спрямовані проти життя, то – я сподіваюся на голос всіх акушерів, всіх справжніх матерів і батьків, всіх порядних громадян на захист життя та прав дитини.

У концентраційному таборі всі діти – всупереч очікуванням – народжувалися живими, красивими, пухкими. Природа, що протистоїть ненависті, билася за свої права наполегливо, знаходячи невідомі життєві резерви. Природа є вчителем акушера. Він разом з природою бореться за життя і разом з нею проголошує найпрекраснішу річ на світі – посмішку дитини.