Чоловіки часто чують: «не будь бабою і не плач», тому не плачуть

Чоловіки часто не хочуть розповідати про труднощі, внутрішню боротьбу, щоб не виглядати слабкими.

Вони не хочуть показувати й те, що борються з депресією чи іншими труднощами психологічної або емоційної природи.

Експерт Бюро запобігання самогубчій поведінці Інституту психіатрії та неврології у Варшаві о. Томаш Тшаска, член освітньо-допоміжної платформи «Життя варте розмови», розповідає про явище самогубств серед чоловіків. — За статистичними даними, з 15 самогубців 12 — це чоловіки.

 

Причин такого стану безсумнівно багато, але на дві я хотів би звернути особливу увагу. Першу з них можна вбачати у певній культурній моделі: чоловік — сильний і він радше не говорить про емоції чи труднощі. То чоловік повинен гарантувати безпеку іншим і бути опорою для світу. Чоловіки часто не хочуть розповідати про труднощі, внутрішню боротьбу, щоб не видатися слабаками. Вони також не хочуть показувати, що борються з депресією чи іншими труднощами психоемоційної природи.

Це дуже шкідливе й оманливе переконання, бо, без огляду на стать, ми всі зазнаємо труднощів, маємо свої тягарі, що походять із дитинства та складних життєвих ситуацій. Жінки більше дозволяють собі бути слабкими.

Вони охоче зізнаються, що переживають тяжкий час, можуть комусь звіритися, виплакатися — а це вже саме по собі дає певне полегшення. На запитання «як ти» чоловіки зазвичай відповідають «ок». Це так «немужньо», коли він просить про допомогу, розмову, підтримку!.. Набагато простіше стримуватися або «замітати все під килим».

 

Сумні статистичні дані стосовно самогубств також показують, що чоловіки вибирають жорстокіші методи відбирання собі життя, а що з цього випливає — набагато дієвіші. На мою думку, це дві головні причини; однак я вважаю, що перша вимагає нашої особливої уваги. Я часто повторюю, що жінка може плакати завжди, все життя. Жіночі сльози «соціально схвалені». Чоловік може плакати тільки як мала дитина, а потім він чує, вже від найближчих, і зокрема — від чоловіків, такі слова: «Не будь бабою і не реви». Це стосується не тільки плачу, але й виражання неприємних емоцій та внутрішніх переживань. Чоловікові «не годиться» цього показувати, — а це, на жаль, десь усе ж таки накопичується.

Я усвідомлюю, що говорю про велике спрощення, але я також знаю, що ця проблема існує надалі, особливо у дорослих. о. Томаш Тшаска — Частина проблеми випливає з виховання хлопчиків, яким не дозволяють показувати слабкість. Що можна змінити в підході до дітей, щоб вони як підлітки, а потім дорослі чоловіки, не соромилися шукати допомоги? — Виховний підхід, на щастя, вже потроху змінюється. Батьки сьогодні також більше розуміють, що син має право плакати, якщо йому це потрібно. Він має право виражати всі емоції, а роль батьків — розмова про переживання дитини.

Вочевидь немає нічого поганого у вихованні чоловічих (і навіть мужніх!) постав у хлопців, наприклад, турбота про слабших, буття сильним у тяжких життєвих ситуаціях. Однак не можна забувати про те, щоб розвивати в них також уміння розмовляти про почуття, зізнаватися у слабкостях, у тому, що я переживаю тяжку мить, а також не можна забувати будувати в них певну розсудливість у розв’язанні проблем, здатність собі порадити з труднощами, шукання допомоги у фахівців. Коли я маю нагоду промовляти до чоловіків — також до священників, — я підкреслюю, що не соромно визнати свою слабкість. Радше приводом для сорому може бути факт, що я не дивлюся в лице своїм труднощам. Бо саме цей брак роботи над собою парадоксально стає причиною моєї слабкості. Коли чоловікові кажуть «не плач, не будь бабою» тощо, це насамперед створює в ньому позицію фальшування реальності, приховування труднощів.

А мужність, також і в біблійному значенні, полягає в тому, щоб перед самим собою визнати: так, у мене є труднощі, не даю собі з ними ради, це мене пригнічує, психічно чи емоційно; отож як сильний, відважний чоловік, майбутній (або вже реалізований) батько і чоловік, я противлюся цим труднощам, шукатиму допомоги, і це буде вираженням моєї мужності. — А як сім’я може підтримати чоловіка, що бореться з такими проблемами? — На мою думку, все залежить від щирості стосунків усередині сім’ї. Близькі люди мають давати чоловікові чітке повідомлення: ми приймаємо те, що в тебе зараз тяжкі часи, ми не дивимось на тебе гірше, в тебе це нічого не відбирає, ти цінна людина, кожний має право на свої труднощі й кожний має право на допомогу в них.

Те, що ти підеш на терапію або якимсь іншим чином постараєшся собі допомогти, свідчить про те, що ти — чоловік, відповідальний за своїх близьких, і хочеш якомога довше служити їм. — А як ця проблема виглядає у священників? Чи вони стикаються з такими труднощами? — Я не прихильник позиції вдавати, ніби ця проблема оминає наше середовище. Маю внутрішню незгоду (і відкрито теж про це кажу) на вимогу до священників бути «тефлоновими» і «безсмертними», до яких ніщо не чіпляється, не пристають жодні труднощі й кризи. Кожний священник — це звичайна людина і, як усі, він має свої тягарі, рани, труднощі, бореться з певною формою самотності.

Ми, священники, не з іншої глини виліплені, ми тільки поставлені для виконання інших завдань, ніж більшість суспільства. Окрім того, ми вибрали шлях, на якому нас невпинно оцінюють. Вочевидь не тільки нас: оцінюють політиків, учителів, лікарів… Зважмо, що таке «перебування під прицілом» може стати постійним стресом. Інколи я жартую, що всі ми ходимо до магазину і це звичайна побутова діяльність, але кошик священника у магазині викликає особливу цікавість. Я цього не сприймаю однозначно негативно, але багато священників відчувають пов’язаний із цим тягар. Як на мене, ця цікавість значною мірою випливає з доброзичливості і свідчить про те, що в нашому суспільстві священники залишаються важливими особами.

На щастя, духовенство теж щораз частіше вдається до допомоги терапевтів, намагається врегулювати свої внутрішні справи, щоби краще служити іншій людині, бути людям допомогою, могти розуміти їхні внутрішні механізми. — Проблема самогубств зачіпає також священників? — Тяжко заперечити, що це не так. Кожна така трагедія одразу набуває розголосу в медіях, а інформація про неї розноситься блискавично. Це величезний удар для віруючих, бо ж священники проголошують святість життя, подателем якого є Бог. Виникає величезна дезорієнтація. Ми безсумнівно не викладено всю тему в одній розмові, але я б хотів при нагоді закликати всіх, щоб пам’ятали, що священники це звичайні люди, покликані до надзвичайного шляху покликання. Але на цьому шляху ми залишаємося тими самими людьми.

Сюди додається безліч осудів, заслужених і незаслужених. Сьогодні тяжко полічити кількість ненависницьких коментарів в інтернеті, скерованих до молодих священників, які розпочинають своє служіння. — Ви згадували про самотність духовенства. Чи це велика проблема? — Так, духовні особи борються з самотністю. Вона зачіпає не всіх, але це реальна проблема в житті духовних осіб. Вона не мусить мати форму «синдрому порожнього дому» чи браку товариства. Інколи це може бути недовга або постійна відсутність близької людини, якій можна розповісти про свої труднощі, пожалітися.

З другого боку, є священники, особливо на початку свого священницького шляху, які кажуть, що не страждають від самотності, бо мають дуже багато контактів із людьми, дуже багато розмов, занять і справ. Інколи вони навіть сумують за можливістю побути на самоті! Кожна дорога має свою специфіку і свої незручності. В подружньому та сімейному житті — свої клопоти, у священстві та чернецтві — свої. Хіба ж це не так, що в подружньому житті люди теж часто не вислухані, переживають самотність? Ми ж, власне, від цього почали розмову, від «невислуханих чоловіків».

Джерело: CREDO: https://credo.pro/2023/06/349876