Deutsch (Deutschland) 
Українська (Україна) 
Русский (Россия) 
Polski (PL) 
English (United Kingdom) 
Під час розбору завалів рятувальники знайшли їх в обіймах одне одного. А в животику застигло моє життя. Того дня від атаки загинуло п’ятеро людей, шостим ненародженим був я…
1 червня у світі відзначають Міжнародний день захисту дітей. Усі діти мріють про щасливе майбутнє: здобути освіту, знайти улюблену роботу, створити родину, їздити на вихідні в гості до батьків. Але через російську агресію далеко не в усіх маленьких українців це вийде. Лише за підтвердженими даними дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ, з початку повномасштабного вторгнення рф в Україну постраждали майже півтори тисячі дітей. Третина з них загинула. Якби вони могли, то що б розказали про себе й про день своєї загибелі? Розповіді укладені з допомогою рідних загиблих дітей.
Батьки Віка та Богдан дитини, яка не народилась через росію
hromadske
«Я навіть не маю імені. Моє життя закінчилося, навіть не почавшись»
Ненароджена дитинка родини Замченків
Київ
17.10.2022
Привіт! На цьому фото ви бачите не мене, а моїх маму й татка. Це вони такі усміхнені та щасливі у день свого весілля. Мама завагітніла мною, омріяним дитям, лише через кілька років. Але порадіти моєму народженню батьки не встигли: 17 жовтня ворожий дрон влучив у будівлю, де вони жили.
Під час розбору завалів рятувальники знайшли їх в обіймах одне одного. А в животику застигло моє життя. Того дня від атаки загинуло п’ятеро людей, шостим ненародженим був я…
Мої батьки були дуже відповідальними, до мене теж так поставились. Вони планували цю вагітність, і коли моя мама нарешті дізналася, що під серцем носить дитя, це стало радісною звісткою в родині. Моя майбутня бабуся ще ніколи не бачила свого сина та невістку такими щасливими, як у ті дні вагітності.
Перші тижні, коли моє життя лише потроху проростало в тілі мами, її мучив токсикоз. Але згодом він минув. Татко завжди був поряд із нами — купував усе необхідне, огортав піклуванням, гладив мамин животик — і мене через нього. За кілька тижнів мої рідні мали дізнатися, на кого вони очікують — хлопчика чи дівчинку. Але моє серце перестало битись у чотири з половиною місяці — саме такий термін вагітності був, коли в будівлю влучив дрон.
Моя мама Віка так і не пізнала радість материнства, вона не притисла мене до грудей відразу після народження… Мій тато Богдан, який так часто уявляв себе моїм гордим батьком, не мав ані дня, щоб насолодитися цим статусом. Жодного разу я не відчув, які приємні на дотик обійми та поцілунки батьків. Я навіть не маю імені. Моє життя закінчилося, навіть не почавшись.
8-річна Маргарита Гапоненко із Харківщини, яку убила росія
hromadske
«Після моєї смерті татко посивів за лічені дні»
Маргарита Гапоненко, 8 років
Безруки (Харківщина)
21.06.2022
Усім привіт! Мене звуть Маргарита, я родом із Харківщини. У день загибелі мені було лише 8 років — нещодавно якраз відсвяткувала свій день народження. Він виявився останнім для мене. Ворожі снаряди прилетіли просто на наше подвір’я.
Після обіду я сиділа на порозі будинку, вголос читала мамі книжку, поки вона всередині дому мила посуд. Навкруги було тихо-тихо. У цей момент і прилетіло понад 10 касетних боєприпасів. Один з уламків пройшов наскрізь через моє серце, я померла швидко, раптово. Травми отримала і моя рідна тітка, вона померла через 10 днів. Мамі пощастило — вона залишилася неушкодженою.
Я росла копією батька — і за характером, і за зовнішністю. Та й ім’я мені дав саме він. Але з мамою я теж була дуже близька — ми могли говорити на будь-які теми. Я росла слухняною донькою, батьки не мали зі мною жодних проблем. Займалася танцями та співом, їздила на виступи. У вільний час робила картини з бісеру — мені була до душі така кропітка робота. Вдома у нас завжди жило багато тварин: папуги, морські свинки, шиншили. У майбутньому я мріяла стати ветеринаром, щоб лікувати всіх-всіх.
Я мала багато друзів, з якими гуляла у вільний час. Разом із батьками ми їздили в Харків, там мені дуже подобалося відвідувати центральний парк. Він здавався дуже великим і красивим. З мамою й татком ми хотіли поїхати кудись відпочити, але не встигли.
Нині батьки переїхали в інше село, бо наш будинок зруйнований після прильотів. Мама каже, що після моєї смерті татко посивів за лічені дні. Рідні не можуть описати, як їм важко без мене, бо осягнути біль їхньої втрати неможливо. Кожні вихідні вони їздять до мене в гості — відвідують мою могилу. Це єдиний шанс побачитись із власною донечкою.
9-річна Анна Соколова із Маріуполя, яку убила росія
hromadske
«Моє тіло у підвалі розбомбленого будинку пролежало близько двох місяців»
Анна Соколова, 9 років
Маріуполь
20.03.2022
Всім привіт! Я 9-річна Анна Соколова з Маріуполя. Весь час, поки моє місто обстрілювали росіяни, я разом із мамою Яною ховалась у нашому будинку. Ми намагались виїхати з Маріуполя двічі, але ворог нас зупиняв. Після одного з прильотів у нашій квартирі вирвало вікна та двері, тож ми вперше спустились у підвал на ніч. Моя мама рахувала снаряди, які влучали по нашому будинку й поряд — за день їх було щонайменше 17.
Близько четвертої ранку дім не витримав — плити над підвалом обвалилися просто на людей, серед яких були й ми. Мені затисло ноги, мама намагалася врятувати мене, але марно. Вона вибралась із підвалу та винесла звідти одну живу дівчинку, а я залишилася чекати на допомогу. Та марно. Чоловіки, яких покликала мама, не змогли мене витягти. А невдовзі обвалився весь під’їзд. Я і ще п’ятеро людей так і залишилися похованими в тому сховищі.
Я росла єдиною донечкою у мами й татка, тому вони вкладали всі сили у своє дитя. У чотири рочки віддали на малювання, бо побачили у мене хист до цього. Я могла годинами сидіти і щось створювати на папері, образи брала з голови. Також відвідувала секцію з танців, а в першому класі сама записалася в модельну школу.
Мені подобалося працювати з комп’ютером, вдосконалювати свої вміння. Мама пообіцяла, що коли я відсвяткую свої 10 років, то вона запише мене до комп’ютерного класу. Я любила вчитися, школа давалася легко. А між клітинок завдань з математики малювала комікси. Може, я мала стати видатною художницею?
Моє тіло близько двох місяців пролежало в підвалі розбомбленого будинку. Лише потім мене вдалось поховати — але не на кладовищі, а на нашій сімейній ділянці… Мама іноді згадує, що мені так не хотілось дорослішати, подобалось бути дитиною — я сама їй про це казала. Дорослою мені не судилося стати, у мене вкрали цю можливість.
14-річний В’ячеслав Ялишев із Одеси, якого убила росія
hromadske
«Я лише хотів допомогти, а мене вбили…»
В'ячеслав Ялишев, 14 років
Одеса
02.05.2022
Привіт! Мені 14 років, я В’ячеслав із міста на березі Чорного моря — Одеси. Ворог убив мене на початку травня 2022-го. Тоді моя мама-військова попередила, що на нас летять ракети, тож слід сховатися. Бабуся й дідусь спустилися в укриття, а я вирушив попередити про небезпеку стареньких сусідів. Коли вибігав із під’їзду, російська ракета влучила в будинок, мене накрило величезною брилою. Я лише хотів допомогти, а мене вбили…
Родом я з містечка Краматорська на Донеччині. З дитинства обожнював залізницю та все, що з нею пов’язане. Разом із дідусем любив їздити на трамваях, для мандрів обирав лише потяги. Та й удома в мене можна було знайти десятки вагонів. Мама жартувала, що можемо відкрити власну залізничну лінію.
Вчився я відповідально, учителі згадують мене як спокійного та вихованого учня, який був завжди готовий допомогти. Я не ігнорував прохання дорослих — завжди хотів бути корисним.
Мені подобалось дивитися кіно. Разом із мамою мали традицію — купували смаколики, зручно вмощувались і дивилися фільми жахів. Любов до кінематографа переросла у знімання власних відеороликів разом із друзями. Організовував фільмування, продумував сценарії та розподіляв між друзями ролі саме я.
У середині лютого 2022-го я відсвяткував свій останній день народження. Був таким щасливим: мама традиційно приготувала домашню піцу, ми прикрасили квартиру, запросили моїх друзів. У той день ми разом багато сміялись і танцювали… Хто ж знав, що повномасштабний наступ росії за кілька днів забере моє життя — як і інших українських дітей та підлітків. Нині у мене залишаються мама, тато і старший брат. Усі вони військові — стоять на захисті українського неба. Я теж зараз десь на ньому серед зірок.
15-річний Іван Іванов із Київщини, якого убила росія
hromadske
«Мене поховали на подвір’ї нашої дачі»
Іван Іванов, 15 років
Київщина (поблизу села Мироцьке)
04.03.2022
Вітаю! Я 15-річний Іван родом із Київщини. Я загинув на початку березня, коли мама Ірина намагалася вивезти мене та молодшу сестру Дашу з окупованого села. В той час татко уже воював. Ті страшні миті, коли ми неслися в машині, у салоні літали ворожі кулі, а Даша скрутилась на підлозі, стали останніми в моєму житті.
Коли ми вийшли з автівки, щоб далі рушити пішки, виявилося, що одна з тих куль влучила біля серця. Мені здавалося, що моя ліва рука відірвана, тому що я не міг нею керувати. Намагався слідувати за рідними, але постійно падав. Так і залишився на тому полі за кілометр від нашої дачі…
Татко і мама дуже сильно хотіли сина. Вони вклали у мене всю любов і натхнення, що мали. Коли через кілька років народилася сестричка Даша, я теж долучився до її виховання. Завжди турбувався, щоб у маленької все було. Дитину часто залишали на мене, коли батькам потрібно було їхати у справах.
Мама згадує, що я ріс дуже добрим. Міг віддати своїм товаришам усе, що мав. Розбирався в телефоні та комп’ютері, годинами любив грати в ігри. У мене були золоті руки, як казала мама. Коли мені було років 10, то любив майструвати різну зброю з паперу: гвинтівки, автомати, пістолети.
Навчання мене цікавило не надто. На той момент я ще навіть не визначився, ким би хотів стати, коли виросту. Але цю можливість у мене вкрав ворог, коли розстріляв нашу машину. Саме тоді я зрозумів, що як єдиний чоловік в автівці зобов'язаний захистити своїх рідних, тому не сховався, а сидів випрямившись на задньому сидінні.
Після розстрілу моє тіло кілька днів пролежало на полі, допоки мама його не забрала. Спочатку мене поховали на подвір’ї нашої дачі, де я виріс. Разом із сусідами викопали могилу та зробили домовину, а коли ворога прогнали з Київщини, перепоховали вже на бучанському кладовищі.
У мене залишаються мама, татко й молодша сестричка. Часто вони думають про мене й про те, що було б, якби я сховався внизу від ворожих куль, як Даша? Може, це б урятувало мене? І тоді 23 січня ми відсвяткували б моє 16-річчя…