«Ти мене любиш чи хочеш завагітніти?» Чому етика важлива для всіх підходів до штучного запліднення

Чимало католиків не усвідомлюють того, що вся католицька подружня етика, разом з етикою продовження роду, керується однією і тією самою логікою: взаємна любов подружжя повинна бути згідна з їхньою особовою гідністю. Про це пише у своїй авторській колонці о. Яцек Салій ОР. З цієї логіки випливає як відкинення штучного запліднення й методу in vitro, так і незгода на контрацепцію, а також захист важливості й нерозривності безплідних шлюбів.

 Мене колись багато чого навчив спонтанний вигук чоловіка в такій ситуації. Прийшли до мене якось двоє з проблемами, досить типовими для пар, що мають труднощі з зачаттям дитини. Вже протягом якогось часу вони старанно вираховували дні її максимальної плідності, уповаючи, що малюк зрештою з’явиться. Однак жінка так перейнялася цими підрахунками, що для неї стало надзвичайно важливим, щоб жоден із її плідних днів не залишився без подружнього акту.

Я не забуду, як схвильовано чоловік їй пояснював, не соромлячись моєї присутності: «Кохана, так справді не можна; я хочу виражати тобі свою любов, а тобі важливо лиш те, щоб я тебе запліднив!» Ось як несподівано саме життя підтверджує правду церковного вчення про подружню любов! Саме в інтуїції цього чоловіка Церква обґрунтовує своє вчення на тему всіх вище названих проблем.

Церква не заявляє жодних застережень щодо застосування штучного запліднення корів чи овець, ані щодо технік запліднення in vitro, якби хтось хотів їх застосувати до тварин. Однак людська дитина, про зачаття якої стараються подружжя, буде особою — кимось, обдарованим гідністю, не доступною жодній тварині. Тому не годиться, щоб вона була зачата інакше, ніж у правдивій любові своїх батьків. Відомо, що буває по-різному. Навіть у подружжі дитина може бути зачата в умовах, що принижують гідність. Але вчення Церкви стосується того, як має бути.

Дитина має право на те, щоб її зачаття відбулося по‑людськи, щоб вона була зачата в такому акті любові, в якому подружжя, що дає їй життя, виражає свою повну взаємну відданість одне одному. Це тільки антикатолицький стереотип нав’язує Церкві доктрину, нібито єдина мета подружнього акту це плодити дітей. Реальна Церква віддавна навчає, що метою подружжя є також взаємна любов.

В ім’я цієї правди Церква завжди рішуче захищала істинність шлюбу також і безплідних людей. Сенсом подружжя, писав св. Августин 401 року у невеликому творі «Цінність подружжя», «є не тільки народження потомства, але також природна єдність, яку творить подружжя між особами різної статі. Інакше не можна було би назвати подружжям зв’язок людей старшого віку, які втратили дітей або взагалі їх не мали».

Однак одна справа це безпліддя, тобто неможливість зачати дитину, а інша справа — активні дії проти зачаття, інвазивна (тобто втручанням людського рішення) закритість подружнього акту на дар життя. У фундаменті спротиву Церкви як контрацепції, так і технічним методам зачаття дитини, лежить переконання у нерозривності цих двох сенсів подружнього акту. Найглибша з можливих на землі взаємна єдність, а також відкритість на дар батьківства становлять — мають становити — щось єдине, щось, чого не можна розривати.

Деякі пари, які в in vitro вбачають останній шанс народити дитину, бурхливо протестують проти застосування такого аналізу до їхньої ситуації. «Ми не тільки прекрасно розуміємо, — кажуть вони, — що подружнє єднання повинно виражати, тілесно і духовно, нашу любов і відкритість на дар життя; але ми саме так наші сексуальні зустрічі й переживаємо.

Ми ж, зрештою, хочемо використати метод in vitro, бо це єдиний спосіб, щоб наша відкритість на дар життя, яка випливає зі взаємного кохання, могла стати плідною». Зазвичай ці пари захищаються від звинувачень, що внаслідок своїх старань про дитину вони її, може, матимуть, але коштом життя багатьох інших ембріонів, таких самих їхніх дітей, яких медики не допустять до життя.

Цей факт применшують або ствердженням, що у природі безліч ембріонів гине на самому початку свого життя, або запевненням, що ми будемо застосовувати таку методику, де запліднюється тільки одна або дві яйцеклітини, а отже, ніяких «зайвих» ембріонів та їхнього вбивання не буде. Розгляньмо ці два аргументи. Факт, що також у природі багато ембріонів гине, складно порівнювати з умисним нищенням. Ми живемо довше чи коротше, деякі живуть лише кілька днів чи годин, але все ми колись помремо. Однак погодьмося, що чимсь одним є померти, і чимсь іншим — бути вбитим. Що сказати про такий метод запліднення поза тілом матері, який справі виключає створення «зайвих» ембріонів і подальшу селекцію «відбракованих», про метод, у якому справді жодних ембріонів не вбивають?

Припустімо, що насправді є такі лабораторії, де займаються штучним заплідненням і де насправді жоден ембріон не гине. Чи принаймні за таких обставин безплідним подружжям можна старатися про зачаття дитини зі допомогою такого методу? Насамперед відзначимо, що, загалом, там, де насправді немає убивства ембріонів, там також менше і морального безладу.

Однак навіть такого шляху запобігань про вагітність і народження дитини не можна визнати морально допустимим. «Зачата дитина, — пояснює інструкція «Donum vitae» Конгрегації віровчення? — має бути плодом любові своїх батьків. Її не можна прагнути і зачинати внаслідок втручання медичних і біологічних технологій; це би означало зведення її до рівня науково-технологічного об’єкту.

Ніхто не може ставити прихід дитини на світ у залежність від умов технічної ефективності, яка оцінюється за параметрами контролю і панування». Про всяк випадок нагадаємо, що Церква — хоч рішуче противиться цьому способові народження дітей — має абсолютну певність щодо того, що кожну людську дитину, незалежно від обставин, у яких прийшла на світ, належить оточити безумовною любов’ю.

Переклад CREDO за: Opoka

Джерело: CREDO: https://credo.pro/2023/11/358931