Але найпарадоксальнішим у плутанині суспільного й духовного порядку є те, що християнин часто намагається переконати людину — узагальнено кажучи, лівих поглядів — змінити свій підхід до народжуваності тому, що інакше зникне світ, який ми знаємо.
Але цей християнин забуває, що в основі лівацьких поглядів лежить якраз бажання зруйнувати класичний порядок. Окрім того, християнин послуговується раціональними аргументами, які стосуються колективного життя, мають суто матеріалістичний характер і рідко використовуються в індивідуальних рішеннях. Тоді як небагато людей мислять колективно. Чи можна уявити, що хтось приймає рішення щодо народження дитини, бо його хвилює доля пенсійної системи? Або податкові находження? Ці аргументи вимагають від людини, яка часто вбачає в батьківстві тягар, пожертвувати собою зараз задля майбутнього, до якого вона, швидше за все, не доживе. Демографічні процеси тривають роками. Потрібно усвідомлювати, що навіть якщо відбудова після нинішнього краху відбудеться, то багатьом не судилося збирати її плоди. Крім того, це також аргументи, часто позбавлені зв’язку з християнською мораллю та антропологією.
Насправді вони близькі до соціального дарвінізму, згідно з яким людина діє колективно, а її індивідуальні вчинки підпорядковані конкуренції її соціальної групи з іншими. Нарешті, можна знову запитати, чи хотів би хтось бути дитиною, народженою з такої мотивації? Ці запитання без перебільшення можна порівняти з тими, які ставив Честертон: «Чи вірить хтось у світі, що солдат може сказати: “Моя нога відпадає, але я буду битися, доки вона повністю не відпаде, бо врешті-решт я зможу користуватися всіма перевагами, які мій уряд отримає, здобувши порт, що не замерзає, у Фінській затоці”?
Чи хтось може уявити мобілізованого чиновника, який каже: “Якщо мене отруять газом, я, ймовірно, помру в муках, але великою втіхою для мене є те, що, якби колись я захотів би стати ловцем перлів у південних морях, ця професія відтепер буде доступна мені і моїм землякам”?» Безсумнівно, намір багатьох людей, які звертаються до такої аргументації, полягає в піклуванні про загальне благо; але може скластися враження, що нам бракує глибших роздумів про причину небажання батьківства. Можливо, це колективна травма молодого покоління, яке спостерігало за руйнуванням батьківських стосунків. Імовірно, це поєднання різних соціальних та економічних факторів, про які ми тут не згадуємо.
Брак їх ґрунтовної ідентифікації та аналізу призводить до того, що способи боротьби з ними будуються інтуїтивно. Можна з великою імовірністю припустити, що лекція про наслідки поганої демографічної ситуації не переконає того, хто пережив травму і не може налагодити здорові стосунки. Тим більше його не переконаєш, викликаючи почуття провини. Турбота про загальне благо без урахування індивідуальних потреб перетворюється на матеріалістичний колективізм.
Люди — не комахи, і ними керують не лише колективні інстинкти виживання. Якщо християнин хоче, щоб його аргументи були переконливими, вони мають бути правдивими. Зрештою, у справді християнському розумінні й
деться не про особисту користь від народження дітей чи існування окремих країн або Європи у нинішніх формах, а про спасіння.
Саме цей аргумент у поєднанні з прикладом насправді переконує пожертвувати своє життя для національної спільноти чи свого потомства. Раціональні дебати, навіть виграні, є і залишатимуться марними щодо зміни індивідуального ставлення людей до питань народжуваності. «Коли… греки шукають мудрості, ми проповідуємо Христа розп’ятого» (1 Кор 1,22).