Friends HLILogoHLI Human Life International - Polska
Polski serwis pro-life

«Дні віку нашого сімдесят років;  а як при силі – вісімдесят років;  бо більшість із них – то труд і марність, бо скоро линуть і ми відлітаємо»

(Пс 90 [89], 10).

  1. В епоху, коли Псалмопівець писав ці слова, сімдесят років вважалися досить похилим віком, і небагато хто перевищував цю межу; сьогодні завдяки прогресові медицини та кращим суспільним і економічним умовам у багатьох регіонах світу люди живуть значно довше. Та все ж правдою є те, що роки швидко минають, а дар життя, попри труднощі та страждання, надто гарний і цінний, щоб від нього втомитися.

Сам маю за плечима немалий вік, тому відчуваю потребу розпочати з вами діалог. Роблю це, дякуючи найперше Богові за дари і добродійства, якими Він щедро обдаровував мене аж до цього часу. Перебираю в пам’яті чергові етапи мого життя, переплетеного з історією більшої частини цього століття, і бачу, як постають з минулого обличчя незліченної кількості людей, серед яких деякі особливо дорогі для мене. З ними пов’язані спогади про звичайні і надзвичайні події, про хвилини радості та переживання, позначені стражданням.

Однак понад усе це я бачу повну провидіння і милосердя руку Бога Отця, котрий «найкраще керує всім, що існує» (1) і «коли чого просимо згідно з волею Його, то Він слухає нас» (1 Ів. 5,14). До нього звертаюся словами Псалмопівця: «Боже, навчав Ти мене від юнацтва мого, і аж дотепер я звіщаю про чуда Твої. А Ти, Боже, не кидай мене аж до старості та сивини, поки я не звіщу про рамено Твоє поколінню, і кожному, хто тільки прийде, – про чини великі Твої» (Пс. 71 [70], 17-18).

Думкою обіймаю також і вас, котрих «Він виповнив довголіттям» (див. Мудр. 4, 13), дорогі старі люди всіх мов і культур. Скеровую до вас цей Лист у рік, котрий Організація Об’єднаних Націй слушно постановила присвятити людям похилого віку, щоби звернути увагу всього суспільства на становище тих, котрі, несучи тягар років, часто змушені боротися з багатьма тяжкими проблемами.

Папська Рада зі світських питань вже опублікувала цінний документ, присвячений роздумам на цю тему. В цьому Листі я тільки хочу висловити мій духовний зв’язок із вами як той, хто з плином років зауважує, що все глибше розуміє цей етап життя, і внаслідок цього відчуває потребу більш безпосереднього контакту зі своїми ровесниками, щоб разом задуматися над тим, що ми спільно відчуваємо, підкоряючи все волі Бога, котрий огортає нас своєю любов’ю, а своїм Провидінням підтримує і провадить.

  1. Дорогі Брати і Сестри, це природно, що в нашому віці ми повертаємося до минулого, щоби підвести своєрідний підсумок. Такий погляд назад дозволяє спокійніше й об’єктивніше оцінювати людей і ситуації, з якими ми зіткнулися в житті. Час минає та розмиває контури подій і пом’якшує їхні болючі аспекти. На жаль, у житті кожної людини є багато лиха і неприємностей. Інколи це проблеми й терпіння, які піддають випробуванню її психічно-фізичну стійкість, а інколи навіть хитають самі основи віри. Але досвід учить нас, що з допомогою милості Божої ці щоденні труднощі часто сприяють процесові дозрівання людини, гартують її характер.

Незалежно від індивідуального досвіду, наші думки насамперед зосереджуються на проблемі часу, котрий невблаганно минає. «Час втікає безповоротно» – писав ще древній латинський поет. Людина підкоряється часові: народжується і минає в часі. День народження стає першою датою її життя, а день смерті останньою: альфа й омега, початок і кінець її земного буття, як підкреслює християнська традиція, вміщуючи ці літери грецького алфавіту на нагробних каменях.

Однак, хоч життя кожного з нас таке недовговічне й крихке, нас втішає думка, що завдяки духовній душі ми переживемо навіть власну смерть. А віра відкриває перед нами «надію, що не засоромить» (див. Рим. 5, 5), вказуючи на перспективу воскресіння в кінці часів. Не без підстав Церква напередодні Пасхи використовує ці ж літери як символ Христа, що живе вчора, сьогодні й навіки: «Христос вчора й сьогодні, початок і кінець, Альфа й Омега. Йому належить час і вічність» (4). Хоч людське життя підпорядковане строгому часові, Христос відкриває перед ним горизонт безсмертя. Він сам «став чоловіком поміж людьми, щоби з’єднати початок із кінцем, тобто людину з Богом» (5).

Важке століття відкрите на майбутнє надії

  1. Звертаючись до старих людей, я усвідомлюю, що говорю до тих і про тих, котрі пройшли вже довгу дорогу (див. Мудр. 4, 13). Говорю до своїх ровесників, тому можу шукати якихось аналогій у власному житті. Наше життя, дорогі Брати і Сестри, Провидінням було вписане у двадцяте століття, котре від свого попередника перейняло різноманітний спадок і було свідком багатьох незвичайних подій.

Як і багато інших епох, мало воно свої світлі і темні сторони. Не все в ньому було похмуре. Численні позитивні аспекти врівноважували негативні сторони або проявлялися як доброчинна реакція колективної свідомості. Однак правда і те – і було би небезпечною помилкою, якби ми про це забули – що це століття принесло жахливі страждання, які залишили слід у житті мільйонів людей. Досить пригадати конфлікти, що вибухали внаслідок територіальних претензій між державами чи через етнічну ненависть. Не менш серйозною треба визнати ситуацію крайнього зубожіння, яке зачепило широкі суспільні верстви південної частини світу, обурливе явище расової дискримінації та систематичне порушення прав людини у багатьох країнах. А що казати про великі глобальні конфлікти!

У першій половині того століття розв’язано аж дві такі війни, котрі сіяли смерть і знищення у досі не баченому масштабі. Перша світова війна поглинула мільйони жертв – солдатів і цивільне населення, обриваючи їхнє життя на порозі молодості, інколи навіть дитинства. А що казати про Другу світову війну? Вона вибухнула всього лише через кілька десятиліть відносного миру і стала – особливо в Європі – ще більшою трагедією, ніж попередня, а від її жахливих наслідків постраждали цілі народи й континенти. Це була тотальна війна, нечуваний вибух ненависті, котра, брутально спрямована проти беззахисного цивільного населення, знищила цілі покоління. За божевілля цієї війни заплачено на різних фронтах неймовірно високу ціну. Так само страхітливим було людиновбивство, що відбувалося в таборах смерті, справжніх Голготах сучасної епохи.

Над другою половиною століття тяжів протягом багатьох років привид холодної війни, тобто конфронтації між двома протилежними ідео логічними блоками, Сходом і Заходом, яку супроводжувала шалена гонка озброєнь і постійна загроза атомної війни, котра могла привести до знищення людства (6). Дякуючи Богові, цей похмурий розділ історії закінчився разом з падінням тоталітарних, диктаторських режимів у Європі, котрі повалено без насильства, воюючи зброєю правди і справедливості (7). Завдяки цьому можна було здійснювати важкий, але плідний процес діалогу і примирення, котрий повинен привести до більш згідного й солідарного співіснування народів. Однак багато націй досі не втішаються благами миру і свободи. Величезну тривогу знову останніми місяцями викликав раптовий конфлікт на Балканах, які вже в попередні роки стали ареною страхітливої війни на етнічному ґрунті: пролито кров і вчинено чергові знищення, знов загострилася ненависть. Сьогодні, коли нарешті стих брязкіт зброї, робляться спроби відбудови з перспективою на нове тисячоліття. Однак і надалі тліють численні вогнища війни та етнічної ненависті, і на інших континентах також, часто приносячи масові вбивства і акти насильства, про які засоби масової інформації дуже швидко забувають.

  1. Хоча нас засмучують ці спогади й ця болюча реальність, ми не повинні забувати, що в нашому столітті з’явилися на горизонті численні позитивні ознаки, що є паростками надії на третє тисячоліття. А саме, розвинулася – попри численні суперечності, особливо стосовно пошани до життя, кожної людської істоти – свідомість щодо загальних прав людини, затверджена в урочистих деклараціях, які є обов’язковими для країн. Почалося також глибше усвідомлення того, що нації мають право на самовизначення в галузі внутрішніх справ і міжнародних відносин на основі оцінки їх власної культурної ідентичності і одночасно на основі поваги до прав меншин. Падіння тоталітарних систем, наприклад, у Східній Європі, призвело до загального зростання почуття цінності демократії і вільного ринку, хоча все ще залишається величезне завдання поєднання свободи і соціальної справедливості.

Великим Божим даром треба вважати також і те, що різні релігії намагаються щораз більш рішуче налагодити діалог, котрий дозволить їм бути ключовим чинником миру та єдності у світі. А що казати про все більше поширення визнання гідності жінки? Без сумніву, тут ще треба пройти довгу дорогу, але вже визначено її напрямок. Джерелом надії також є розвиток зв’язку та обміну інформацією, котрі завдяки сучасній техніці мають можливість перетинати існуючі кордони, а це дає нам відчуття, що ми є громадянами світу. Ще одним важливим напрямком прогресу є нова екологічна свідомість, котра заслуговує підтримки. Також викликають надію великі досягнення медицини та інших наук, що служать для добробуту людини.

Отже, є багато причин, через які ми повинні дякувати Богові. Попри все, останні роки нашого століття відкрили широкі перспективи для миру і прогресу. Навіть від страждань нашого покоління виходить якесь світло, здатне скрасити роки нашої старості. Таким чином, підтверджується засада, на яку охоче посилається християнська віра: «Біди не тільки не руйнують таку надію, але навіть її укріплюють» (8).

Отже, коли наближається кінець цього століття й тисячоліття і Світанок нової епохи в людській історії, ми з хвилюванням замислюємося про реальність часу, який так швидко минає, але не для того, щоби безвільно підкоритися невблаганній долі, а щоби повною мірою використати роки, які нам ще буде дано пережити.

осінь життя

  1. Що таке старість? Інколи про неї говорять як про осінь, – так писав Цицерон (9) – за аналогією до пір року, які послідовно змінюються в житті природи. Ми бачимо, як протягом року змінюється світ, що нас оточує, коли дивимося на гори й рівнини, поля й долини, ліси, рослини і дерева. Існує близька подібність між біологічними ритмами людини й циклами життя природи, частиною якої є і вона.

Водночас людина відрізняється від усієї навколишньої дійсності, оскільки є людиною. Створена на образ і подобу Божу, вона є свідомим і відповідальним суб’єктом. Але в духовному вимірі її життя складається з послідовних етапів, які також швидко проходять. Св. Єфрем Сирієць охоче порівнював життя з пальцями однієї руки, прагнучи цим показати, що воно коротке, як випрямлена долоня, а також, що послідовні етапи відрізняються один від одного, як окремі пальці, символізуючи «п’ять сходинок, по яких піднімається людина» (10).

Отже, якщо дитинство і юність є часом, коли людина поступово вивчає свою людськість, пізнає свої можливості, інколи створює проект життя, який буде виконувати в зрілому віці, то і старість не позбавлена особливої цінності, оскільки – як зауважує Св. Ієронім – заспокоюючи пристрасті, «помножує мудрість і служить більш зрілими порадами» (11). В певному сенсі, це час, що особливо характеризується мудрістю, котру зазвичай приносять роки досвіду, оскільки «час є чудовим учителем» (12). Загальновідомими є також слова, якими молився Псалмопівець: «Навчи нас лічити отак наші дні, щоб ми набули серце мудре!» (Пс. 90 [89], 12).

Люди похилого віку в Святому Письмі

  1. «Молодіть, як ранкова зоря, швидко проходить», – говорить Еклезіяст (11, 10). Біблія не вагається говорити відверто – інколи навіть зі сміливим реалізмом – про недовговічність життя і про невблаганний плин часу: «Марнота марнот, (...) марнота марнот – все марнота» (Екл. 1, 2) – хто не чув цього суворого попередження древнього Мудреця? Найкраще розуміємо його ми, старші люди, навчені досвідом.

Не дивлячись на цей позбавлений ілюзій реалізм, Святе Письмо підтримує дуже позитивне бачення цінності життя. Людина незмінно створена «на образ Божий» (див. Бут. 1, 26), а кожен вік має свої переваги і завдання. Слово Боже навіть з великою повагою говорить про похилий вік, так що довголіття сприймається як знак Божої милості (див. Бут. 11, 10–32). У випадку з Авраамом, старість якого була показана, як привілей, ця милість набирає вигляду обітниці: «І народом великим Я тебе вчиню, і поблагословлю Я тебе, і звеличу ймення твоє, – і будеш ти благословенням. І поблагословлю, хто тебе благословить, хто ж тебе проклинає, того прокляну. І благословляться в тобі всі племена землі!» (Бут. 12, 2–3). Його дружина Сара свідома своєї фізичної старості, але власне ця неміч переквітлого тіла дозволяє їй відчути силу Бога, що долає людську слабкість.

Мойсей уже був старий, коли Бог доручає йому місію вивести вибраний народ із Єгипту. За наказом Бога він виконує великі справи на користь Ізраїлю не в роки молодості, а в похилому віці. Серед інших постатей старців хотів би назвати Товита, котрий із покорою та відвагою намагається до три муватися Божого закону, підтримує потребуючих і терпеливо зносить слі поту аж до миті, коли буде оздоровлений за посередництвом ангела, по сла ного Богом (Тов. 1–2); нарешті згадаймо Єлеазара, мучеництво кот рого є свідоцтвом незвичайної жертовності та мужності (пор. 2 Мак. 6, 18–31).

  1. Так само в Новому Завіті, пронизаному світлом Христа, ми знаходимо промовисті постаті старих людей. На початку Євангелія від Луки з’являється подружжя Єлизавета й Захарія, батьки Івана Хрестителя, «обидвоє були в літах похилі» (див. Лк. 1, 7). Бог виявляє їм своє милосердя (див. Лк. 1, 5–25, 39–79). Захарія отримує повідомлення про народження сина, хоч він уже старий, що сам підтверджує: «Я бо старий і жінка моя на схилі віку» (Лк. 1, 18). Під час відвідин Марії її сива родичка Єлизавета, сповнена Духом Святим, вигукує: «Благословенна ти між жінками й благословен плід лона твого» (Лк. 1, 42), а під час народження Івана Хрестителя Захарія співає гімн Ось прекрасна пара літніх людей, пройнятих глибоким духом молитви.

Коли Марія і Йосиф приносять Ісуса до єрусалимської святині, щоби жертвувати Його Богові, або радше викупити Його згідно з Законом як первородного сина, вони зустрічають там старця Симеона, котрий віддавна очікує Месію. Він бере Дитя на руки, благословить Бога й возносить своє Nunc dimittis: «Нині, Владико, можеш відпустити слугу Твого за твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили Твоє спасіння» (Лк. 2, 29–30).

Поруч з ним ми бачимо Анну, вісімдесятичотирирічну вдову, що постійно перебувала у Святині, котрій дано було цього дня побачити Ісуса. Евангелист пише, що вона «почала прославляти Бога й говорила про Нього всім, що чекали визволення Єрусалиму» (Лк.

2, 38).

В похилому віці був і Никодим, оточений загальною повагою член Синедріону. Він приходить до Ісуса вночі, щоб не бути впізнаним. Божеств енний учитель відкрився йому, що Він є Сином Божим, котрий прийшов, щоби спасти світ (див. Ів. 3, 1–21). Знову ми зустрінемо Никодима під час поховання Христа, коли він приносить суміш смирни й алое, долаючи страх і виявляючи, що він є учнем Розіп’ятого (див. Ів. 19, 38–40). Які ж утішні ці свідчення! Вони нагадують нам, що Бог кожного закликає віддати Йому свої таланти. Для служіння Євангелію вік не має значення.

А що казати про сивого вже Петра, котрий покликаний, щоб засвідчити віру мучеництвом? Одного дня Ісус сказав йому: «Коли ти молодший був, то підперезувався сам і ходив, куди сам бажав. А як постарієш, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе інший та й поведе, куди ти не схочеш» (Ів. 21, 18). Ці слова стосуються мене безпосередньо як Наступника Петра і викликають ще гарячіше прагнення простягнути руки до Христа, відгукуючись на Його заклик: «Іди за Мною!» (Ів. 21, 19).

  1. Псалом 92 [91], підсумовуючи яскраві свідоцтва старих людей, котрі ми знаходимо в Біблії, проголошує: «Праведник квітнетиме, немов пальма; він виженеться вгору, мов кедр ліванський. (...) Вони й на старість плодовиті будуть, будуть ядерні й соковиті, щоб возвістити, що Господь правий» (13, 15–16). Відлуння слів Псалмопівця ми чуємо в Листі апостола Павла до Тита: «Старі щоб були тверезі, поважні, помірковані, здорові у вірі, любові, терпеливості. Старі жінки так само нехай поводяться, як освяченим личить (…) щоб навчали молодих жінок любити своїх чоловіків, любити дітей (2, 2–5).

Тоді старість у світлі біблійного навчання й термінології постає як «сприятливий час», у якому довершується міра людського життя; згідно з Божим задумом стосовно кожної людини це період, коли все сприяє тому, щоб вона могла якнайкраще зрозуміти сенс життя і здобути «мудрість серця». «Чесна старість не в довголітті, – читаємо у Книзі мудрості – і не міряється числом років. Розумність людям за сивий волос править, і вік старечий – це життя неосквернене» (4, 8–9). Старість – це останній етап людського дозрівання і знак Божого благословення.

охоронці колективної пам’яті

  1. В минулому старих людей оточували глибокою повагою. Латинський поет Овідій писав, що «великі колись були почесті для сивої голови» (13). Ще на кількасот років раніше грецький поет Фокілід нагадував: «Шануй сиве волосся, а мудрого старця оточуй шаною, як власного батька» (14).

А сьогодні? Якщо ми спробуємо придивитися до теперішньої ситуації, то переконаємося, що в деяких суспільствах старість цінується й поважається, а в інших має значно меншу повагу, бо ментальність, що там панує, на перше місце ставить тимчасову корисність і продуктивність людини. Під впливом такого ставлення так званий третій або четвертий вік часто легковажиться, а самі старші люди змушені задавати собі питання, чи їхнє життя ще корисне.

Доходить навіть до того, що з усе більшою настирливістю пропонують евтаназію для вирішення важких ситуацій. На жаль, останнім часом сама ідея евтаназії перестала викликати в багатьох людей те почуття загрози, котре є природньою реакцією умів, чутливих до вартості життя. Звичайно, може статися, що у випадках серйозних хвороб, які викликають нестерпні страждання, хворі піддаються спокусі відмови, а їхні близькі чи опікуни під впливом неправильного розуміння співчуття будуть схилятися до думки, що «спокійна смерть» є розумним рішенням. У зв’язку з цим треба на гадати, що моральний закон дозволяє відкинути «настирливу терапію» (15), а обов’язковим вважає визнавати тільки таке лікування, яке входить в коло нормального медичного догляду, найважливішою метою якого є – у випадку невиліковних хвороб – полегшення страждань. Чимось абсолютно іншим є евтаназія у значенні безпосередньої причини смерті! Незалежно від намірів і обставин, вона залишається за своєю природою злим актом, серйозним порушенням закону Божого, образою людської гідності (16).

  1. Необхідно, щоби ми знову подивилися на життя в цілому з правиль ної перспективи. Відповідною перспективою є вічність, кожен етап життя є вагомою підготовкою до неї. Старість також має відіграти свою роль у цьому процесі поступового дозрівання людини, яка прямує до вічн ості. З цього дозрівання черпає очевидні переваги також і суспільне середовище, до якого належить людина похилого віку.

Старі люди допомагають нам мудріше дивитися на земні події, оскільки завдяки життєвому досвіду вони отримали знання і зрілість. Вони є хранителями колективної пам’яті, і тому мають особливий титул, щоб бути виразниками спільних ідеалів та цінностей, котрі є основою і правилом суспільного життя. Виключити їх із суспільства означає в ім’я позбавленого пам’яті нинішнього дня відкинути минуле, з якого проростає коріння сучасності. Старі люди завдяки своїй зрілості й досвідові можуть давати молодим поради і цінні повчання.

Крихкість людського існування, яка найвиразніше проявляється у старшому віці, з такої перспективи стає нагадуванням про взаємозалежність і необхідну солідарність між різними поколіннями, бо кожна людина потребує інших і збагачується завдяки дарам і харизмам усіх.

Глибоке значення в цьому контексті мають слова одного з моїх улюб лених поетів, котрий пише так:

«Не лиш майбутнє вічним є – не тільки!..

Минуле теж є вічності добою:

Що сталося, вже не скасує хвилька...

Стане Ідеєю, не вернеться собою» (17).

«Шануй батька і матір»

  1. Так чому б нам і надалі не виявляти до старої людини пошани, якій надають таку велику вагу здорові традиції багатьох культур на всіх континентах? Для народів, які населяють території, охоплені впливом Біблії, орієнтиром протягом століть була повсюдно шанована заповідь Декалогу: «шануй батька і матір». Повне і послідовне дотримання її є не тільки джерелом любові дітей до батьків, але й підкреслює сильний зв’язок між поколіннями. Там, де ця заповідь приймається і правдиво зберігається, старші люди не повинні боятися, що їх будуть сприймати як непотрібний і клопітний тягар.

Заповідь також повчає, що треба виявляти повагу до тих, хто жив до нас, і до їхніх добрих діл: «батько і мати» тут означає також і минуле, зв’язок між черговими поколіннями, завдяки якому можливе саме існування народу. В обох редакційних версіях, які знайдете у Біблії (див. Вих. 20, 2–17; Повт. 5, 6–21), ця Божа заповідь займає перше місце на другій Скрижалі, що стосується обов’язків людини стосовно самої себе і суспільства. Також вона єдина супроводжується обітницею: «Шануй батька і матір свою, щоб довгі були твої дні на землі, які Господь, Бог твій, дає тобі!» (див. Вих. 20, 12; див. Повт. 5, 16).

  1. «Перед лицем сивини стань, і вшануй лице старого» (Лев. 19, 32). Шанувати старих людей означає виконувати троякий обов’язок стосовно них: приймати їхню присутність, допомагати їм та цінувати їхні достоїнства. В багатьох середовищах це природній спосіб поведінки, який відповідає відвічному звичаєві. А в інших місцях, особливо у країнах з добре розвиненою економікою, необхідно змінити теперішню тенденцію, так щоби люди похилого віку могли старіти з гідністю, не побоюючись, що з ними зовсім перестануть рахуватися. Треба собі усвідомити, що рисою справжньої людської цивілізації є повага й любов до старих людей, завдяки чому вони можуть почуватися – не дивлячись на те, що сили слабшають – живою частиною суспільства. Вже Цицерон писав, що «тягар років легший для тих, хто відчуває повагу й любов молодих» (18).

Зрештою, людський дух, хоч і відчуває наслідки старіння тіла, є завжди відкритим у вічність і тому залишається ніби завжди молодим; він відчуває цю вічну молодість особливо сильно, коли його заспокоює внутрішнє свідоцтво чистого сумління і одночасно коли він відчуває турботливий догляд і вдячність з боку рідних. Як пише Св. Григорій Богослов, тоді людина «не постаріє духом, а примириться зі своїм відходом як із моментом звільнення. Безболісно перейде на другий бік, де нема нікого ні незрілого, ні старого, а всі досягли досконалого духовного віку» (19).

Всі ми знаємо старших людей, котрі можуть служити прикладом дивовижного духу молодості й духовної життєздатності. Тих, хто з ними зустрічається, вони можуть словом стимулювати до дій, заохочуючи їх власним прикладом. Тільки б суспільство вміло цінувати людей похилого віку, котрі в певних частинах світу (маю на увазі особливо Африку) по праву втішаються шаною як «живі бібліотеки» мудрості, охоронці дорогоцінної людської та духовної спадщини. Це правда, що у фізичному сенсі вони зазвичай потребують допомоги, але правда також і те, що навіть у похилому віці вони можуть бути опорою для молодих, котрі роблять перші кроки в житті та шукають своєї дороги.

Говорячи про старших людей, хочу звернутися до молодих із заохоченням, щоби супроводжували їх своєю присутністю. Закликаю вас, молоді друзі, трактувати їх великодушно і з любов’ю. Старші зможуть дати вам набагато більше, ніж ви можете собі уявити. У Книзі Мудрості Сираха знаходимо на цю тему таке повчання: «Не зневажай розмову старших, бо й вони навчилися від своїх батьків» (8, 9); «Будь серед збору старших, а хто мудрий – того тримайся» (6, 34), адже «яка ж бо гарна для старих – мудрість» (25, 5).

  1. Християнська спільнота може отримати велику користь від присутності людей похилого віку. Я маю на увазі особливо сферу євангелізації: її ефективність не залежить головним чином від ефективності роботи. Як багато таких родин, де внуки пізнають основи віри завдяки дідусям і бабусям! Але старші люди можуть робити доброчинний внесок також і в багатьох інших сферах. Дух діє, як і де хоче, нерідко послуговується людськими засобами, які в очах світу виглядають незначними. Багато осіб знаходять розуміння і підтримку у старших, самотніх або хворих людей, але які вміють додати впевненості доброзичливою порадою, тихою молитвою, свідченням перенесення страждань зі стійкою довірою. Власне тоді, коли слабнуть їхні сили і дієздатність, наші сивоголові брати і сестри стають особливо цінним знаряддям таємних задумів Провидіння.

Так що з цієї точки зору, як і у зв’язку з очевидними психологічними потребами старших людей, найбільш природнім середовищем для проживання старості є те, в якому людина похилого віку почувається «у себе» – серед рідних, знайомих і друзів, а також там, де ще може певним чином бути корисною. В міру того, як буде зростати середня тривалість життя, а отже і кількість старих людей, все більш необхідним буде формування культури, яка приймає і цінує старість, а не відсуває її на задвірки суспільства. Ідеальним рішенням залишається присутність старої людини в родині, якій треба забезпечити дієву соціальну допомогу відповідно до зростаючих потреб, пов’язаних із роками та погіршенням стану здоров’я. Однак трапляються ситуації, коли за обставинами рекомендується або вимагається помістити стару людину в «будинок престарілих», щоб вона могла бути в товаристві інших людей і користуватися спеціальним доглядом. Так що такі установи заслуговують визнання, і досвід нам показує, що їхні послуги можуть бути дуже цінними, за умови, що вони керуються не тільки критеріями організаційної ефективності, але й добротою та чутливістю. Все це набагато легше, якщо завдяки стосункам з родичами, друзями та парафіяльними спільнотами мешканці будинку престарілих можуть відчувати себе любленими і, як і раніше, корисними для суспільства. В цьому місці треба згадати із захопленням і вдячністю про монастирські спільноти та волонтерські об’єднання, котрі з особливою посвятою доглядають за старими людьми, особливо бідними, самотн іми або тими, що перебувають у важких життєвих ситуаціях.

Дорогі старі люди, яких турбують проблеми зі здоров’ям або проблеми іншого роду, я усім серцем з вами. Навіть якщо Бог допускає, щоб ми страждали через хворобу, самотність або з інших причин, пов’язаних із похилим віком, то одночасно Він завжди обдаровує нас милістю і силою, щоб ми ще з більшою любов’ю брали участь у жертві Його Сина й активніше брали участь в реалізації Його плану спасіння. Ми можемо бути впевнені, що Він є Отцем багатих на любов і милосердя!

Особливо я пам’ятаю про вас, вдівці і вдови, котрі залишилися самі на останні роки життя; про вас, старі монахи й монахині, котрі протягом багатьох років служите вірно справі Царства Небесного; про вас, дорогі брати у священстві та в єпископаті, котрі через досягнення встановленої вікової межі вже відмовилися від безпосередньої душпастирської відповідальності. Ви й надалі потрібні Церкві. Вона високо цінує ваше служіння, яке й надалі ви готові віддавати їй у різних сферах апостольства, розраховує на ваш вклад невтомної молитви, очікує ваших виважених порад і збагачується завдяки євангельському свідченню, яке ви надаєте щодня.

«ти мені стежку життя покажеш,  повноту радощів, що в тебе» (Пс. 1б [15], 11)

  1. Природно, що з плином часу ми звикаємося з думкою про «присмерк». Про нього нам нагадує хоча би факт, що все більше рідіють ряди на ших рідних, друзів і знайомих: ми усвідомлюємо це собі при різних наг одах, наприклад, коли зустрічаємося з найближчими, в колі друзів дит инства, зі школи, з університетського навчання, з війська чи з семінарії... Межа життя і смерті проходить через наші спільноти і постійно на ближається до кожного з нас. Якщо життя є прощею до небесної батьківщ ини, то старість є часом, коли ми найбільше схильні думати про вічн ість.

Незважаючи на це ми, старші люди, також тяжко погоджуємося з перспективою відходу. Дійсно, вона уявляється як темний аспект нашого людського стану, позначеного гріхом, і тому викликає неминучий сум і тривогу. Та хіба може бути інакше? Людина була створена для життя, а смерть – як читаємо на перших сторінках Святого Письма (див. Бут. 2–3) – не входила в первинний задум Божий, але прийшла й світ внаслідок гріха, «через заздрість диявола» (Мудр. 2, 24). Тому ми розуміємо, чому перед лицем цієї похмурої дійсності реакцією людини є бунт.

Знаменним є факт, що сам Ісус, котрий «зазнав усього, подіб но як ми, крім гріха» (див. Євр. 4, 15), відчував страх перед смертю: «Отче мій, якщо можливо, нехай мине ця чаша Мене» (Мт. 26, 39). А чи можна забути, як він заплакав над гробом свого друга Лазаря, хоч мав намір його воскресити (див. Ів. 11, 35)?

Хоч можна собі раціонально пояснити біологічний аспект смерті, неможливо прийняти її як щось «природне». Смерть суперечить найглибшому інстинктові людини. Собор так про це говорить: «Таємниця людської долі найбільше проявляється перед лицем смерті. Не тільки біль і поступове розкладання тіла пригнічують людину, але також, і то ще більше, страх перед знищенням назавжди»(20). Насправді, цієї муки ніщо не могло би заспокоїти, якби смерть означала повне знищення й кінець усього. Тому смерть спонукає людину ставити радикальні питання про сенс самого життя: що чекає нас за похмурою завісою смерті? Чи є вона остаточною межею життя, а чи існує щось поза нею?

  1. Від найдавніших часів аж до наших днів у людській культурі з’яв ля ються песимістичні відповіді, які звужують простір життя тільки до земн о го виміру. Навіть у Старому Завіті деякі вірші Книги Еклезіяста (Проповідника) говорять про старість як про будівлю, що валиться, і кот ра буде цілком і повністю знищена смертю (див.

12, 1–7).

Але власне у світлі цих песимістичних відповідей ще виразніших форм набуває повне надії провидіння, яке випромінюється з усього Одкровення, а особливо з Євангелія: «Бог же не є Бог мертвих, але живих» (Лк. 20, 38). Апостол Павло зас відчує, що Бог, який дає життя померлим (див. Рим. 4, 17), поверне жит тя також і нашим смертним тілам (Рим. 8, 11). А Ісус так говорить про себе: «Я – воскресіння і життя. Хто в Мене вірує, той навіть і вмерши – житиме! Кожен, хто живе і в Мене вірує, – не вмре повіки» (Ів. 11, 25–26).

Христос, переступивши браму смерті, об’явив життя, що триває за її межами, на тій не дослідженій людиною території, якою є вічність. Він є першим Свідком вічного життя: в Ньому людська надія наповнилася безсмертям. «Хоч нас засмучує неминуча необхідність смерті, ми знаходимо потіху в обітниці майбутнього безсмертя» (21). Ці слова, які Літургія подає віруючим під час останнього прощання з близькою людиною, супроводжує послання надії: «життя Твоїх вірних, о Господи, змінюється, але не закінчується, і коли впаде дім дочасного паломництва, знайдуть вони приготоване на небі вічне помешкання» (22). У Христі смерть, драматична і шокуюча реальність, стає відкупленою і переміненою, щоб остаточно показати нам обличчя «сестри», котра веде нас в обійми Отця (23).

  1. Віра таким чином висвітлює таємницю смерті і старості та осяює своїм світлом старість, котра вже не сприймається й не переживається як пасивне очікування моменту знищення, а як заповідь вже швидкого досягнення повної зрілості. Ці роки треба пережити у стані повної довіри до Бога, щедрого й милосердного Батька; цей час треба використати творчо, прагнучи поглибити духовне життя через наполегливу молитву і служіння братам у любові.

Тому заслуговують на визнання всі соціальні ініціативи, завдяки яким старші люди можуть не тільки дбати про свій фізичний та інтелектуальний стан і розвивати відносини з іншими, але і стати корисними, віддаючи іншим свій час, знання і досвід. Це дозволить їм зберегти і поглибити усвідомлення цінності життя, найважливішого Божого дару. Водночас це усвідомлення не суперечить прагненню до вічності, що зріє в людях, які пережили глибокий духовний досвід, свідоцтвом чого є життя святих.

Тут Євангеліє нагадує нам слова старця Симеона, котрий говорить, що він готовий померти, тому що йому дано було взяти на руки очікуваного Месію: «нині, Владико, можеш відпустити слугу Твого за Твоїм словом у мирі, бо мої очі бачили Твоє спасіння» (Лк. 2, 29–30). Апостол Павло пережив своєрідне роздвоєння, бо хотів далі жити, щоб прого ло шувати Євангеліє, а одночасно прагнув «померти, щоб із Христом бути» (див. Флп. 1, 23). Св. Ігнатій з Антіохії, коли з радістю йшов на му че ницьку смерть, свідчив, що чує в серці голос Святого Духа, кот рий ніби струмінь «води живої», що тече в ньому всередині й шепоче йому слова заклику: «Йди до Отця» (24). Таких прикладів можна навести багато. Вони анітрохи не заступають цінності земного життя, кот ре варто дожити до кінця, бо воно прекрасне, незважаючи на свої об меження і труднощі. Але вони нагадують нам, що це не остаточна цінн ість, оскільки у християнському баченні кінець земного існування сприй мається як «перехід» через міст, перекинений між життям і життям, між крихкою і непевною дочасною радістю та повнотою радості, яку Бог призначив своїм вірним слугам: «Увійди в радість пана твого» (Мт. 25, 21).

Побажання на подальші роки життя

  1. Бажаючи вам у цьому дусі, дорогі Брати і Сестри в похилому віці, щоб ви спокійно прожили роки, які Бог призначив кожному з вас, одночасно також хочу дуже відкрито поділитися з вами почуттями, які я відчув аю на схилі свого життя, після більш ніж двадцятирічного служіння на Петровому престолі та в очікуванні на вже близьке третє тисячоліття. Попри обмеження мого віку я дуже високо ціную своє життя і вмію тішитися ним. Дякую за це Богові! Це прекрасно служити до кінця справі Царства Божого.

Водночас наповнює мене глибоким спокоєм думка про ту мить, коли Бог візьме мене до себе – від життя до життя! Тому я часто промов ляю, при чому без найменшої тіні смутку, – молитву, котру священик про мовляє після Євхаристійної Літургії: In hora mortis meae voca me, et iube me venire ad te – в годину смерті візьми мене й накажи мені прий ти до Тебе. Це молитва християнської надії, котра нічим не применшує радості теперішньої миті, а майбутнє віддає під опіку Божої доброти.

  1. lube me venire ad te: накажи мені прийти до Тебе! – це найглибше праг нення людського серця, навіть тоді, коли людина цього не усвідомлює. Дозволь, о Володарю життя, щоб люди собі це чітко усвідомили та вміли тішитися кожним етапом нашого життя як даром, що несе багаті обітниці на майбутнє.

Зроби, щоб ми з любов’ю приймали Твою волю, з довірою віддаючи себе кожного дня у Твої милосердні руки. Коли ж надійде час остаточного «переходу», дай нам зустріти його з миром у серці, не шкодуючи нічого, що нам прийдеться покинути. Коли ж ми після довгих пошуків зустрінемося з Тобою, то віднайдемо всі справж ні цінності, яких ми зазнали на землі, а також тих, хто випередив нас під знаком віри і надії.

Маріє, Мати людства, що відбуває прощу, молися за нас «тепер і в годину смерті нашої». Вчини, щоби ми завжди були близько до Ісуса, твого улюбленого Сина, а нашого Брата, Господа життя і слави. Амінь!

Ватикан, 1 жовтня 1999,

 на двадцять першому році мого Понтифікату

  1. ŚW. JAN DAMASCEŃSKI, Wykład wiary prawd ziwej, 2, 29.
  2. Роr. La dignita dell’anziano e la sua missio ne nella Chiesa e nel mondo, Citta del Vaticano, 1998.
  3. «Fugit inreparabile tempus», WERGILIUSZ, Georgiki, III, 284.
  4. Liturgia Wigilii Paschalnej.
  5. ŚW. IRENEUSZ, Adversus haereses, IV, 20.
  6. JAN PAWEŁ II, Enc. Centesimus annus, 18.
  7. Див. там само, 23.
  8. ŚW. JAN CHRYZOSTOM, Homilie na List Św. Pawła do Rzymian, 9,2.
  9. Див. Cato maior, seu De senectute, 19, 70.
  10. t. «Wszystko to marność і utrapienie ducha», 5–6.
  11. «Auget sapientiam, dat maturiora con silia», Commentaria in amos, 2, prol.
  12. CORNEILLE, Sertorius, a. II, sc. 4, b. 717.
  13. «Magna fuit quondam capitis reverentia саnі», Fasti, V, w. 57.
  14. Sentencje, XLII.
  15. JAN PAWEŁ II, Enc. Evangelium vitae, 65.
  16. Див. там само.
  17. С. NORWID, Nie tylko przysztość..., Post scriptum, I, ww. 1–4.
  18. «Levior fit senectus, eorum qui a iuventute coluntur et diliguntur», Cato maior, seu De senectute, 8, 26.
  19. Mowa po powrocie z wiejskiej podróży, 11.
  20. SOBÓR WAT. II, Konst. duszpast. о Kościele w świecie współz. Gaudium et spes, 18.
  21. Mszał Rzymski, I Prefacja о zmarłych.
  22. Там само.
  23. ŚW. FRANCISZEK Z ASYŻU, Pieśń о stworzeniu.
  24. List do Rzymian, 7, --------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------Джерело: https://zolotyjwik.info/biblioteka/materialy-i-konferentsii/6-lyst-sviatishoho-ottsia-ivana-pavla-ii-do-moikh-brativ-i-sester-liudei-pokhyloho-viku.html