Friends HLILogoHLI Human Life International - Polska
Polski serwis pro-life

Ми живемо в цікаві часи. Людина 21 століття є носієм цілого «міксу» знань, вірувань, потреб, фобій і, зрештою, сподівань. Напевно, ніде це так яскраво не простежується, як в соціальних мережах. Читаючи дописи людей, коментуючи їх, вступаючи в дискусії, переконуєшся в тому, який в  голові може бути «вінігрет» з вище названого і навіть більше. Так, наприклад, я був дещо заскочений тим, скільки людей в наш час вважають за можливе поєднувати своє християнство з толеруванням такого мерзенного явища, як аборт.

Вже передчуваю, що з перших речень чимало жінок вважатимуть, що я, чоловік, священик зазіхаю на їхні права. А тому розпочну від чоловіків. Як не крути, але без участі «сильної половини людства» аборт би не відбувся у будь-якому випадку.

Я зустрічав в житті чоловіків, які ніяк не підтримали жінку тоді, коли вона цього потребувала. Його мовчання було промовистішим від тисяч слів. У такого чоловіка руки так само в крові, як і в лікаря, що зробив злочин аборту.

Я зустрічав чоловіків, стоп,  чому ми їх називаємо чоловіками? Я зустрічав «хлюпіків», які боялися взяти на себе відповідальність за жінку і свою дитину, спокійно платили жінці, дівчині чи лікарю за свій удаваний спокій. Наскільки вони спокійно сплять сьогодні, не знаю.

Я ніколи не зустрічав чоловіків, які прийшли і покаялися за те, що мовчанням, погрозами, грошима, обманом підштовхнули жінку на вбивство. Горе таким. Я вірю в життя після життя.

В соціальних мережах та в реальному житті я, на жаль, щораз частіше зустрічаю жінок, які вважають аборт не вбивством, а звичайнісінькою медичною процедурою, операцією. Дивує одне, чому людина пізніше звинувачує всіх і Бога в першу чергу у неможливості мати дітей чи проблемах з власним здоров’ям? І як можна називати операцією процедуру, коли не рятується, а руйнується життя. Що це за звичайна процедура,  яку жінка робить в спосіб, «щоб ніхто не здогадався».

    Я ще не зустрічав випадку, щоб жінка у Фейсбуці хвалилася про те, що сьогодні їй успішно було проведено аборт. Ну, чесно, якщо з цим все нормально, чого і кого стидаємося?

Я зустрічав дівчат і жінок, хто розглядають аборт у правовій площині, виключно, як своє право розпоряджатися своїм тілом. Дивно, чому жінка розпоряджається в такому разі і маленьким тілом її дитяти, а не лише власним.

Вважати правом знищення живої дитини, нехай вона ще не виглядає до кінця, як дитина, є злочином. Чиїсь права мають силу до того моменту, поки не посягають на право іншого.

    Дитина в лоні матері – це інша особа, яка має право народитися, але не має змоги голосно заявити про свої права.  Не може про це право написати у Фейсбуці, як мама.

Я зустрів і мам, які кажуть про те, що бачення Церкви на те кого чи що вважати людиною різниться від бачення суспільного. І це правда. Але для чого вважати себе членом такої Церкви? По якому праву така особа себе може вважати віруючою?

Я зустрічав і тих, хто вважали дитину в лоні матері ембріоном, а не людиною. Але де цей рубікон, межа неповернення? Чи не почнуть з часом дитину, яка не досягла року також вважати «недолюдиною»? Чи не вважатимуть таким маля, що не вміє говорити?

Я зустрів і таких, які казали, що боротьба з абортами є ознакою середньовічної, а не сучасної Церкви, є т.зв. «скрєпою». Як може бути застарілим бажання того, щоб жінка не боялася бути мамою. Яке середньовіччя є в тому, що жива людина має право на життя?

    Я зустрів жінок, які розглядають аборт, як порятунок від злиднів. Але якби це було так, мама мала б просити про право вбити старшого сина чи дочку. Чим це не порятунок від злиднів?

Чому б не дати життя дитині і передати на виховання добрій християнській родині? Господь ніколи не осудить таку маму, бо вона дала життя, а не відібрала.

Я зустрів жінок, які розглядають аборт, як примус. Я не виключаю певної кількості таких абортів під примусом. Але чому жінка, найчастіше християнка, вибирає те, що їй кажуть інші, а не те, про що їй каже Бог?

Я зустрів жінок, які пишуть, що нам, чоловікам, про це легко говорити. Але так воно не є. Мені важко і неприємно переконувати в чомусь жінку, покликання якої є дати життя, а не відібрати.

    Я зустрічав жінок, які сповідалися з щоденних гріхів, і лише після прямого запитання священика випадково пригадували 7 зроблених абортів.

Але також я зустрів жінок, які б усе віддали за те, щоб виправити свою помилку і бодай кілька хвилин потримати на руках дитя, яке так і не встигло сказати «мама». Це жінки, які майже щодня оплакують те, що вчинили. Це ніби для них написані ці слова 50-го псалма: «Серцем скрушеним і смиренним Бог не погордить».

Тішить і те, що я щораз частіше зустрічаюся із випадками навернення лікарів, що перестають бути вбивцями і приносять Богу щирі плоди покаяння. Господь милосердний і люблячий, приймає кожного грішника. Як би хотілося, щоб ті, хто покаялися, доповнили це активною позицією в суспільстві і тих самих соціальних мережах. Сьогодні, як ніколи, ми потребуємо свідчення розкаяних чоловіків, жінок і лікарів.

 
mm
o. Олег Кобель

Священик, одружений, двоє дітей,

We use cookies

We use cookies on our website. Some of them are essential for the operation of the site, while others help us to improve this site and the user experience (tracking cookies). You can decide for yourself whether you want to allow cookies or not. Please note that if you reject them, you may not be able to use all the functionalities of the site.