Сайт «Сліду життя»: «Маємо навчитись шанувати і берегти життя від моменту його зачаття»-Сестра Юстина Голубець

У сучасному світі чимало подружжів стикаються із болем перинатальних втрат. За статистикою в Україні одна із шести вагітностей часто переривається із невідомих причин. За статистикою рівень перинатальної смертності становить 10, 6 на 1000 народжених дітей. 15 жовтня 2018 року, на площі Святого Юра, творили «Світлову хвилю» як знак пам’яті про тих дітей, які відійшли під час вагітності чи після народження.

Більш детально про подію читайте тут. Варто зазначити, що ініціатива самої події – через представників ГО «Слід життя», організації, яка підтримує таких батьків з 2013 року. Про важливість життя у будь-яких його форматах, пресинг суспільної свідомості та духовну вартість народження нової людини говоримо з сестрою Юстиною Ольгою Голубець, СНДМ, головою організації «Слід життя», членом-кореспондентом Папської академії “Pro Vita”.

 Сестро, розкажіть, будь ласка, про захід. У чому полягає його головна ідея?

15 жовтня у цілому світі відзначається день перинатальних втрат – це день згадки дітей, які відійшли від нас під час вагітності або після моменту народження. Саме у цей день у світі о 19:00 год. запалюють свічки на знак спогаду про ці короткі життя і твориться своєрідна світлова хвиля. У нашому суспільстві ця проблема не обговорена. Так буває, що цей біль від втрати дитини збільшується від тих, що є навколо. Маємо стереотипну реакцію, що краще про це не говорити, ліпше забути; переключитися на іншу діяльність. Часто люди кажуть – це нічого, бо тільки викидень. Але для батьків – це життя їхньої дитини, плід їхньої любові. Коли ми не обговоримо цю проблему, то її не вирішимо. Метою заходу є привернути увагу, поширити обізнаність про втрату дитини. Варто допомогти таким батькам не пережити, а прожити цей біль, який не стирається.

Тобто лоно матері «не стирає» пам’ять про втрату?

Безумовно, не лише лоно матері, але її емоційний рівень. Біль від втрати, якщо не пропрацьований, якщо задавлений, пізніше продукує різні проблеми на психологічному рівні. Ми справді не вміємо у суспільстві працювати зі смертю. У нашій українській традиції є дуже гарні обряди, пов’язані із пошануванням людини, яка відійшла. Інша справа – ми не вміємо пошанувати це коротке життя, яке тривало кілька тижнів в лоні матері або після народження. Варто розуміти, що лоно матері, у якому пульсує життя, може рівноцінно бути як  колискою, так і місцем де зустрічається зі смертю.

Як ви працюєте з такими батьками, щоб забрати цей біль втрати?

Забрати ми не зможемо, важливо також не заглушувати. Потрібно цей біль пізнати і усвідомити, що саме ти переживаєш. Усвідомити, що ти маєш право на цей біль: право на сум на сльози, на визнання батьківства. Парадокс полягає в тому, що такі батьки ні у суспільстві не є визнаними батьками, ані перед самими собою. З цього виникають своєрідні кризи у подружжі. Колись вважалось, що чоловіки не переживають втрату, бо мають бути сильними, не мають право на емоції і сльози. Але досвід показує, що чоловіки також переживають це, хоча в інший спосіб. Коли нема цього розуміння у подружжі, що жінка переживає по-своєму, а чоловік по-своєму, виникають психологічні проблеми, що відображатимуться на психологічному стані. Як запобігати цьому? Кожна людина є особлива, окрема, вона має свій психологічний рівень. Потрібно кожний випадок розглядати індивідуально. Найголовніше – у таких випадках дати час на визнання втрати, на те, щоб мати можливість прийняти власні рішення. Що пропонує наша організація «Слід життя»? Ми з волонтерами готували одяг для цих особливих дітей, щоб вони отримали можливо своє перше вбрання, а може й останнє.

Бо в цю хвилину втрати, потрібно забезпечити ці людські моменти, про які батьки навіть не мають часу подумати. Щоб створити якнайбільше позитивних спогадів, ми робимо фото дитини. Світлина має чекати свого часу, коли батьки захочуть її побачити, а це може тривати довго. Ми також видали книжечку «Пам’ятка про мого маленького ангела». Це своєрідна паспортичка тих дітей, що відійшли. Саме туди можна записати всю інформацію. Також ми маємо набори, де можна зробити слід ручок і ніжок цієї дитини, можна залишити слова підтримки для батьків. Якщо б хтось хотів долучитися до цієї акції, може зробити свій вклад. Маємо визнати цю втрату і зрозуміти, що конкретно можемо зробити для таких батьків. Хтось може запитати, чи захід 15 жовтня є сумним?

Звичайно, що біль кожної втрати є нестерпним. Але цей день не є сумним. Це день, де ми можемо об’єднуватись і своєю присутністю сказати, що «я підтримую життя, навіть якщо воно є коротким». Одна жінка мені якось сказала, що я є мамою двох дітей, які мене бачать, і мамою п’яти дітей, які мене знають. Ті діти закриті перед очима суспільства, вони перебувають кілька тижнів у лоні матері або живуть кілька хвилин після свого народження. Але для мами – це її дитина. Тому на наш захід запрошуються всі: батьки, які пережили втрату своєї дитини, незалежно на якому терміні; друзі і рідні таких батьків, всі зацікавлені. Це є час, коли ми одного бачимо і пробуємо відновити свій внутрішній ресурс, йдучи вперед.

Рівно ж цей захід відкритий на тих, хто приймає життя, медичних працівників. Бо втрати є болючими також і для медичного персоналу. На жаль, в медичних закладах не вчать того, що робити, коли зустрічаємось із смертю. Тому кожен діє з погляду власного переконання. Через свою участь у такому заході ми показуємо суспільству, що тема – актуальна, що ми одне одного підтримуємо.

Ми говорили про моменти, коли батьки втрачають дітей, а є, коли вони свідомо відмовляються. Наприклад, відомий напрям «child free». Як реагувати на цю секулярну свідомість?

Питання не є з легких, бо на нього нема однозначної відповіді. Ми маємо поставити питання – для чого існує союз чоловіка і жінки? Якщо це справді свобода мислення, вираження, вона перегинає палку поваги до життя. Якщо людина має такі переконання, ми не можемо заборонити їй так думати, однак завданням усіх нас є —  показати їй цінність іншого вибору. Спільне життя за напрямом «child free» є хитким. Таке співжиття немає гарантій. Це швидше крик душі, самотності, браку відповідальності, за того, хто є поруч.

Сестро, зрозуміло, що для Церкви аборт – величезний гріх, який прирівнюється до вбивства. Як ставитись до тих жінок, які вчинили аборт, бо знали, що їхня дитина народиться хворою?  

Я б швидше закцентувала увагу на тому, що б ми могли зробити, аби жінка не вчинила цього аборту. Деякою мірою дуже просто сказати, що аборт – це гріх. І так воно є. Але варто спитати: що саме спонукало жінку до цього, чи це рішення вона справді зробила свідомо і добровільно? Наша організація зародилася тому, бо ми супроводжували батьків із патологічною вагітністю. Було поставлено важкий діагноз і були всі покази на переривання Однак  батьки не хотіли перервати вагітність. Наша спільнота – це своєрідна підтримка, ми перебуваємо поруч тоді, коли не розуміє ні суспільство, ні родина. У співпраці з медичними працівниками намагаємось допомогти у таких нелегких ситуаціях. Візьмімо до уваги два випадки – переривання вагітності через патологію і народження хворої дитини, що вмирає. В обох випадках – смерть, біль. Той, хто перервав вагітність, відчуває біль, який з часом наростає, бо дедалі більше є усвідомлення вчинку. В іншому випадку є теж біль, біль від втрати, але тут, як би парадоксально не звучало, біль згодом приносить мир. Батьки розуміють, що вони дарували життя і час цій дитині, змогли зробити все, що залежало. У документах Церкви аборт – це гріх, проте Церква завжди приймає до себе того, хто кається.

Церква – це мати, а не мачуха. Вона не виправдовує вчинок, але приймає зболену жінку, намагається створити умови, де б можна було пройти шлях зцілення від ран аборту. Часто жінки, які перервали життя, пройшли певне усвідомлення, вони стають на його захист. Пригадую приклад жінки, яка перервала вагітність на пізньому терміні, бо лікарі сказали, що дитя буде з патологією. Ця мама сприйняла діагноз на свою адресу, бо медичні працівники запропонували їй провести терапію, перервавши вагітність.

Жінка казала, що вона пережила пекло, навіть від тих людей, що називають себе християнами. І тепер, коли минуло чимало років, вона шкодує, що тоді не було когось поруч, хто б заборонив їй це робити, не підтримав у виборі продовжити вагітність. Тому наша організація підтримує народження, навіть коли є фатальні діагнози. Своєю появою  такі діти приносять у світ щось особливе. Є діти з інвалідністю. І у суспільстві ми часто кажемо, а нащо жити, коли ти не можеш порухатись чи сказати слово. Але саме через спілкування з такими дітьми розумієш, що швидше ти – неповносправний, адже вони можуть сказати набагато більше.

Ви розповідаєте про те, що працюєте з батьками. Як ви знаходите одне одного? Як розвивається ця співпраця?

Зазвичай батьки шукають нас через сайт «Сліду життя», сторінку у соціальних мережах. Окрім того, про нас знає чимало медичного персоналу, який розуміє дієвість такої організації. Наша діяльність не завершується моментом народження чи відходу дитини, ми продовжуємо спілкуватися з батьками. До нас часто пишуть батьки, які пережили багато років тому втрату своєї дитини, трапляється, що звертаються батьки, які пережили переривання вагітності за медичними показами. Свідчення батьків Сліду Життя дають можливість поглянути на важкі моменти з іншої сторони, показують інший шлях, інший вибір. І цей вибір є Любов, беззаперечна любов до кінця.   Тому не шукаємо батьків самі, а знаємо, що сам Господь приводить їх до нас.

Підготувала Юліана Лавриш

У матеріалі використано світлини  Мирослава Тарнавського Дмитра Костюка та з Інтернету