"Будь ласка, плач, донечко!" Сповідь мами мертвонародженої дитини

Майже в кожній родині чи колі друзів є історія про нещасну вагітність. Про це не говорять. Мало хто наважується запитати "осиротілу" маму, що ж насправді трапилося, та як вона почувається. Тому я вирішила відверто поділитися своїм досвідом.

15 жовтня - День втраченої дитини. Жінка, яка втратила донечку на сьомому місяці вагітності, розповідає свою історію. На прохання авторки, ми зберігаємо її анонімність.

Застереження: подробиці цієї історії можуть вас засмутити.

Я довго сиділа перед комп'ютером, перш ніж почати писати. Як? Як розпочати текст про своє найінтимніше? Мертвонароджені дітки...

Майже в кожній родині чи колі друзів є історія про нещасну вагітність. Про це не говорять. Мало хто наважується запитати "осиротілу" маму, що ж насправді трапилося, та як вона почувається. Тому я вирішила відверто поділитися своїм досвідом.

Моя історія не унікальна. І, можливо, інші жінки, що пережили таку втрату, впізнають себе і відчують, що не самотні. А інші дізнаються, через яке емоційне пекло доводиться пройти цим жінкам.

• "Я – мати, в якої немає дитини"

"Мені дуже шкода... немає серцебиття"

Позаторік, у грудні, ми дізналися про мою вагітність і були їй дуже раді. Ми з чоловіком мешкаємо в Німеччині. На той час уже мали майже дворічну доньку і дуже хотіли для неї братика чи сестричку.

Вагітність проходила добре. На початку квітня на УЗД ми дізналися не лише, що в дитинки все в порядку, а й що народиться ще одна дівчинка.

Відтоді я просто "літала". Ми обирали їй ім'я і планували майбутнє з нашими доньками. Той квітень узагалі став найщасливішим місяцем у моєму житті.

А вже на початку травня з'явилося відчуття тривоги - я не відчула рухів донечки в животі. Спочатку намагалася заспокоїти себе тим, що вона просто спить чи відпочиває. Та коли усвідомила, що зовсім нічого не відчуваю в животі і взагалі зникло відчуття голоду, то відразу пішла до лікаря.

Старшу донечку довелося взяти з собою, бо її не було з ким залишити. У кабінеті вона розплакалася. Лікар дивився на екран УЗД, але нічого не говорив, а я все лежала і заспокоювала Софію.

Якоїсь миті вона притихла, і я усвідомила, що в кімнаті панує гнітюча тиша. Подумала, що лікар сердиться через доньку. Я вибачилася і вперше подивилася йому в обличчя. Він сидів навпроти, тримаючи в руках апарат, і дивився то на мене, то на екран…

"Мені дуже шкода... немає серцебиття..."

Ці слова прозвучали вироком. Я відмовлялася вірити. Цього не може бути, цього просто не може статися! Це помилка! У мене скоро має народитися донечка - Амелія...

Лікар повторно зробив УЗД. "Мені шкода... нічого...."

На хвилини зупинився світ. Хотілося дертися на стелю від розпачу. Я не могла навіть розплакатися, бо поруч лежала Софія, яка ще зовсім не розуміла, що відбувається.

Хотілося кричати: "Заплач! Будь ласка, плач, донечко"

Далі все було, як у тумані: лікар пояснив, що я маю наступного ранку поїхати до лікарні і, швидше за все, народити.

Я поверталася додому, штовхаючи візочок із Софією, а в голові було лише одне: не зомліти, переходячи дорогу зі жвавим рухом. Близьких і друзів поряд не було, чоловік - на роботі. Я хотіла лише якнайшвидше потрапити додому.

Прийшовши, включила Софії мультики і чула, як вона сміється. А я сиділа на долівці в кухні і плакала. Як так? Це все нереально! Чому? Я ж на сьомому місяці - вже нічого не мало трапитися! Чи є в цьому моя вина? Що я зробила неправильно? Що робити далі?

Я більше не погладжувала живіт, як це роблять усі вагітні. Було важко усвідомити, що в мені - мертве тільце. Мій найбільший страх був у мені. Рідненьке дитя більше не живе, воно ніколи не розплющить очі, ніколи не заплаче...

Ввечері я розповіла чоловікові, що ми втратили нашу донечку. Ще раз поїхали до лікарні, бо чоловік не хотів у це вірити. Там лікарі лише все підтвердили, а я наполягла, що хочу цю ніч провести вдома.

Вклавши Софійку спати, ми сиділи деякий час і мовчали, потім плакали. Прощалися з донечкою наодинці і згадували, яке гарне ім'я їй обрали - Амелія.

Вранці поїхали до лікарні, де мені стимулювали пологи. Ми потрапили до того ж пологового залу, що й під час народження Софії. Згадували наші найщасливіші моменти тоді, і розуміли, що й найжахливіші хвилини переживемо в цьому ж залі.

Я народила швидко. Чоловік перерізав пуповину, хоча цього разу це було лише символічним жестом, і взяв донечку на руки. Вона була неймовірно гарна, досконала й маленька, як лялечка. І тиха... Ця тиша була гнітюча.

Хотілося кричати: "Заплач! Буль ласка, плач, донечко!"

Акушерка зробила відбитки ніжок нам на згадку, одягла моє дитя в речі для передчасно народжених, приглушила світло, запалила свічки і залишила нас утрьох.

Ми не могли на неї надивитися. Я намагалася запам'ятати кожну рису обличчя, кожну складочку її тоненької шкіри. Я тримала на руках свою донечку і розуміла, що цей момент - єдиний, неповторний, що скоро маю відпустити її назавжди.

Біль від усвідомлення того, що власна дитина мертва, - нестерпний. Я майже не плакала, в мене вже не було сліз... За кілька годин ми попрощалися з Амелією і мене відвезли в окрему палату, щоб я не бачила інших вагітних і новонароджених.

Менш ніж за півдоби я залишала лікарню з порожніми руками.

Копирайт изображения Daria Shevtsova / Unsplash

"Головне запитання: ЧОМУ?"

Перші дні, навіть тижні, після пологів я майже не пам'ятаю. Усе, як у тумані. Не хотілося нічого, але треба було "функціонувати" - гратися, гуляти, сміятися з дочкою. Вдень я була та сама радісна мама для Софії, а вночі - плакала за Амелією.

Я не розуміла, чому все так трапилося. Чи була в тому моя провина? Щось важке підняла чи не так повернулася? Я не розуміла, як здорова дитина могла померти в моєму лоні.

Треба було організувати похорон. Це так неправильно, так абсурдно, що мама після пологів має вибирати для донечки не капелюшки та брязкальця, а малесеньку труну та надмогильні квіти...

Весь цей час було важко не втратити ґлузду. Було важко бачити вагітних і жінок із візочками. Було важко спілкуватися з людьми. Зі мною говорили, та вже ніхто не питав про молодшу доньку. У мене виник дисонанс із оточенням - здавалося, мій біль уже нікого не хвилює. Всі поводилися, ніби нічого не трапилося. Я не могла витримувати поглядів - на мене дивились з жахом в очах, але не говорили про це.

Із часом я зрозуміла, що люди хвилюються за нас, але не наважуються заговорити, бо не хочуть нагадувати мені про трагедію. І погляди я зрозуміла: я була свого роду "нещасливим випадком", коли й дивитися не гоже, і відвернутися неможливо.

Лише через три місяці ми дізналися результати експертизи: абсолютно здорова дівчинка, в якої раптом просто перестало битися серце…

На жаль, причину смерті близько третини мертвонароджених неможливо точно встановити. Це як раптова дитяча смерть, тільки ще в лоні матері. Тож уже ніхто й ніколи не відповість нам на головне запитання: "ЧОМУ?"

Чому про це не говорять?

Зараз минуло вже півтора року. Біль усе ще глибокий. Я не думаю, що час лікує. Ні, просто з часом ми вчимося жити з болем...

Я рада, що маю велику підтримку чоловіка, і намагаюся підтримувати його теж. Ми розмовляємо про нашу втрату, коли є потреба, інколи разом плачемо. Коли сім'я втрачає дитину, часто забувають, що й "тато" осиротів, що і йому дуже важко.

Ми майже щонеділі ходимо на могилку, з безмежною любов'ю піклуємося про неї. Я зробила скриньку з речами, що нагадують нам про Амелію та які можна потримати, коли дуже хотілося б її обійняти.

Це все допомагає мені переробити втрату. Важливо мати щось осяжне на згадку: фотографії, ковдрочку, капелюшок чи навіть щось символічне.

Мені не хотілося йти на терапію до психолога, я хотіла спершу сама знайти пояснення своїх відчуттів і відповіді на запитання про мертвонароджених.

Почала шукати інформацію в інтернеті та була дещо здивована. Бо англійською та німецькою є багато статей, які допомогли мені зрозуміти свій стан і дали відчуття, що я не самотня. А українською чи російською їх дуже мало. У нас про це не говорять - "не прийнято".

Після того, що з нами трапилося, полився потік подібних історій від мого оточення. У певний момент мені навіть стало соромно: я часто не знала, що близькі мені люди теж пережили той самий жах.

Я часто запитую себе: чому? Чому тема втрати дитини і досі така табуйована? У Німеччині закріплено законом, що мертвонароджена дитина від 500 грамів ваги має бути похована. Тобто те дитинча вже розглядається як людина, що пройшла певний життєвий шлях, нехай і в утробі матері, нехай і невидимою для суспільства. Тим самим визнається і право сім'ї на жалобу.

Та мало хто знає, що і в Україні право на отримання тільця дитини та її поховання теж урегульоване законом. Та я й досі чую історії, що мамам не вдалося побачити своє "тихе" немовля, не кажучи вже про те, щоб його поховати.

Медичні заклади часто живуть за власними правилами і старими звичками, коли мертвонароджене дитя не вважалося людиною і ставало медичним відходом. І тим самим право матері на жалобу не визнавалося. І мати, крім болю від втрати дитини, зазнавала ще й приниження та образ під час пологів.

Що має відчувати та бідна мати? Скільки років вона ще ночами не спатиме й думатиме: як же виглядало моє маля? Де воно? Що сталося з тільцем? Чому це сталося з нею?

Стільки запитань без відповідей!

"Для підтримки досить простих слів"

Найгірше, що й поговорити про це нема з ким. Бо про це не говорять. Бо суспільство просто не підготоване до таких ситуацій.

Ми чогось боїмося: неправильно повестися, надто близько прийняти чуже горе. А найбільше боїмося сказати "щось не те", бо просто не знаємо, що казати. І врешті кажемо кліше: "Тримайтеся!", "Будь сильною!", "Все буде добре", "Якщо щось потрібно - пиши, дзвони!".

Але для мами, яка щойно втратила дитину, ці слова мало що значать. "Ви молоді! Ще народите!" - цю фразу мені довелося почути багато разів, навіть на похороні. Мені здавалося, що люди просто не сприймають всерйоз мою втрату. Дитина ж - не іграшка: зламалася - купимо нову.

Біль від втрати дитини залежить не від її віку, а від емоційної прив'язаності батьків. Отож, не важливо, чи вона лише кілька місяців прожила в лоні матері чи росла з нею десятки років. Саме тому важливо говорити про мертвонароджених діток, бо для суспільства вони не жили, їх ніхто не бачив, тому й ставлення, можливо, не таке емпатійне.

Та для матері втрата дитини назавжди залишиться прірвою в душі. Тому важливо підтримувати сім`ї, що втратили дитину, не лише перший час, а й надалі.

Для цього досить простих слів: "Мені дуже шкода", а інколи - просто обіймів. Подзвонити. Запросити маму на прогулянку, випити з нею кави, поговорити чи помовчати разом, привезти пиріг - це допомагає.

Із розумінням ставитися до того, що мама може розплакатися в будь-який момент. Не треба заспокоювати словами: "Поплач!" чи "Не плач!", можна просто обійняти чи залишити в спокої.

Найменше допомагають та справді викликають злість безкінечні поради людей, особливо тих, хто не пережив подібного. Вони сприймаються просто як глузування.

Хочеться, щоб суспільство стало чутливішим до таких втрат. Хочеться, щоб ми визнавали мертвонароджених діточок, визнавали біль сімей, визнавали, що з часом цей біль не минає, і відкрито про це говорили.

А для себе я визначилася в тому, що моя мертвонароджена донька Амелія займає важливе місце в нашій сім'ї, навіть якщо вона й фізично не з нами. І коли мене запитують, скільки в мене дітей, я відповідаю: "Двоє: одна донька на руках, інша - в небі!"

Копирайт изображения Sandy Millar / Unsplash

• "Мій малюк помер. Будь ласка, спитайте, як його звали!"