Після аборту мама продовжує бути мамою, але мертвої дитини.Професор Хазан:

Пане Богдане, розкажіть, що спонукало вас обрати шлях служіння лікаря?Я народився на околиці Кодня. Мій дядько, Юзеф Хазан, був лікарем. Він закінчив навчання в Гданську одразу після війни і часто приїздив до Кошьченєвіч. Вчився за медичними підручниками німецькою, бо тоді ще не було таких книг польською. Розповідав про своїх пацієнтів. Він був доброю людиною, милою та веселою. Пам’ятаю його з раннього дитинства. Він мені дуже подобався, і я схотів його наслідувати.

Я ріс допитливою дитиною. У віці чотирьох років навчився трохи розмовляти російською. Коли приїхав священник по коляді, і батьки хвалилися сином, то він сказав: «Бійся Бога, сину!». Мені хотілося якнайшвидше піти до школи, тому розпочав навчання у п’ять років. Але в першу зиму не відвідував заняття, бо вчителька зателефонувала і попросила, щоб я,такий маленький, не приходив.

У 16 років закінчив школу і пішов до університету Марії Склодовської-Кюрі вивчати хімію. На той час медична академія у Варшаві зарахувала мене на річну практику. Це був експеримент. Існувала така умова, що рік фізичної праці в медичній установі і колоквіум із хімії, фізики й біології та добра характеристика з місця роботи й добре зданий колоквіум відкривали дорогу до вступу без іспитів. Тож я почав працювати у відділі хірургії у Білій Підлясці. Хоч мені було 16, проте був про себе високої думки.

 

У мене з’вилось багато обов’язків. Мене навчили, як застосовувати ліки, накладати гіпс, внесли до графіка медсестер. Навіть отримував зарплату. Після цього навчався. Далі була спеціалізація з акушерства і гінекології.

Цікава дорога, проте незвичайна.

Після навчання ми поїхали у село Ярославського повіту, де я працював рік. Був сімейним лікарем, який їздив на формацію до пацієнтів. Потім потрапив до Варшави і все своє професійне життя провів там в Інституті матері й дитини – спочатку як асистент. Далі виріс до професора і керівника клініки. Став заступником голови Інституту матері й дитини та регіональним консультантом материнства і гінекології.

Ви замислювались над тим, яку спеціалізацію обрати? Чому саме такий був вибір?

Я не був дуже впевнений у собі, не прагнув кар’єри, хоча і мав свої мрії, але до них підходив несміливо. Мріяв саме про таку спеціалізацію, особливо в інтернатах. Нас, студентів-медиків, закривали на тиждень у акушерському відділі на чергування, бо жінки чогось народжують саме вночі. І мене зацікавила таємниця народження. Але мріяв і про неврологію.

Коли ви зрозуміли про шкоду абортів? Що на це вплинуло?

Недавно я відзначав 50 років отримання медичної ліцензії. У 1968-му явище аборту сприймалось інакше. В кожному медичному закладі вагітність переривали по шість-вісім разів на день. У рамках ротації всі майбутні медики проходили через залу, де це робилося. Я тоді був ще незрілим, хоча вважав себе християнином. На той час свідомість таємниці життя і людської гідності від моменту зачаття не була така сильна, як сьогодні. Хоча деякі лікарі, як, наприклад, мій учитель Міхал Трушинський, не робили абортів. Проте він користувався великою повагою серед колег і пацієнтів. Я вважав себе християнином, ходив до костелу.

Настали 80-ті: Папа Йоан Павло ІІ, Evangelium vitae, розвиток медицини, дискусії щодо змін законодавства і проведення абортів у Польщі. Це все спричинило те, що я почав інакше мислити, щораз більше був переконаний, що мушу покінчити з цим. Це не було якесь одноразове осяяння. Це була поступова переміна, яка сталася у 90-х рр. І тепер я з жалем, смутком і почуттям провини пригадую те, що було до цього. З іншого боку, відчуваю себе обдарованим Божим Милосердям, тому, переглядаючи минуле, дивлюсь із надією, навіть із радістю у майбутнє. Намагаюся щось зробити для захисту життя. Бо написано, що кому багато прощено, той більше радіє, більше любить. Я є цим прикладом.

Моїм девізом вважаю слова, які написав Богдан Янський, засновник згромадження отців воскресінців. Він сам не став монахом, але заснував це згромадження. Народився у Польщі, вів дуже грішне життя, але потім навернувся. І коли я їздив Польщею після відмови робити аборти, то побачив у храмі отців воскресінців у пресвітерії напис: «Якщо я колись дійшов до правди, то не завдяки своїм заслугам, а завдяки Божому Милосердю». І це стосується мене.

Напевно, це було таке просвітлення Божою благодаттю...

Так, завдячую це Богові, а не собі! І те, що чув від мами у дитинстві, коли вона мене водила до храму, і те, що чув на катехезах, набуло іншого виміру, отримало інше значення, іншу форму.

Інколи приходить до нас таке просвітлення. Але краще пізніше, аніж ніколи. Думаю, що це приклад для тих лікарів, які роблять речі, котрі неповинні робити, що справа дуже проста – конфесіонал чекає!

Гінекологія зараз інша. Раніше аборти робили дуже часто, тепер у Польщі офіційно реєструють декілька тисяч, хоча виконують і багато неофіційних. Таблетки RU-486 вбивають плідна ранніх стадіях. Але такі випадки нечасті, як стверджують феміністки, – 200 тисяч щороку. Ні, ця цифра удвічі менша, гадаю.

Польща досить змінилась у цьому питанні. На засіданнях та зустрічах із лікарями-католиками в рамках організації Mother Care International, де я зараз працюю, мої колеги стверджують, що Польща є для них надією, бо у Східній Європі ще збереглися ті цінності, які на Заході вже втрачені. Можливо, звідси вийде надія для всього світу.

Прихильники абортів маніпулюють твердженнями, що аборт – це рішення жінки, бо вона носить дитину у своєму лоні.

Наш закон дуже чітко визначає, за яких умов можливе переривання вагітності. Але це не означає, що жінка має на це право. Законодавство Польщі забороняє аборт, однак є три обставини, за яких лікар, що зробить аборт, не буде покараний.

На сьогодні ми увійшли в якийсь дивний спосіб мислення. Гендерна ідеологія досить серйозно говорить про речі, які є насправді дурницями. Я це пам’ятаю з дитинства, коли пропаганда з серйозним виразом обличчя говорила речі, які просто були брехнею. Всі про це знали, але кивали головами, бо не мали іншого виходу. Сьогодні не мусимо вірити цій помилковій ідеології.

Наприклад, жінку переконують, що вона має право на аборт, це виникає з приватності. А який зв’язок між цим? Жінка каже, що тіло є її власністю, і вона може робити з ним все, що заманеться. Але не хоче бачити або забуває про те, що в ній є інша людина. Це правда, що вона від неї цілком залежна і не може без неї певний час жити. Але це нова людська істота. Не можна говорити, що це така сама частина тіла, як палець. Генетично це інша особа. Те, що жінка не відкидає тіло дитини, яке генетично для неї є чужим, наполовину схожим на неї, а наполовину – на батька. Це лише тому, що Бог передбачив створення спеціальних механізмів, коли жінка в собі годує іншу людину, створює умови для розвитку, і потім дитина виходить назовні. Це певна таємниця, абсолютно інша людина. Вона має свої права. Від моменту зачаття це генетично сформована істота. Відомо вже колір очей, стать, схильність до хвороб. Ми повинні цього нового мешканця з радістю вітати.

Жінка не може заперечувати свого материнства. Не можна казати, що жінка, яка чекає дитину, – майбутня мама. Вона вже мама. Так само треба сказати прямо: жінка, яка вбиває свою дитину, не припиняє бути мамою. Вона продовжує нею бути. Але мамою вбитої дитини. Це треба усвідомлювати.

Звідки виникає це виправдання, на вашу думку?

Зі сьогодення, коли головною вартістю є користь, приємність, легке життя без клопотів. Тому говорять, що аборт – право людини. Це все базується на величезній брехні.

Може, це брак свідомості?

Ні, в наші часи це механізм заперечення. У більшості випадків для жінки новина про вагітність є несподіваною. Народжу дитину, але як? Скоро іспит, погано почуваюсь. Але минає тиждень, приходять нові думки. Не хочу сказати, що жінки сприймають цю новину без радості. Ні. Часто вони відчувають ейфорію. Але часто це і проблема. Тому нашим обов’язком, насамперед родини, чоловіка, лікаря, є підтримати жінку у цьому. А не робити так, як одна з моїх колег, яка, знаючи, що дитина хвора і має якусь ваду, направила вагітну на штучний викидень, і коли та її не послухала і за тиждень прийшла на контроль, то гінеколог сказала, що не буде вже нею опікуватись. Відповідальність лікаря тут дуже велика.

Після відмови робити аборт ви зазнали різкої критики. Що вам допомогло вистояти у цій ситуації?

Спочатку я не розумів, наскільки це серйозна справа. Багато разів мені вдавалося переконати жінок не робити аборт. Бо до лікарні Святого Сімейства мало хто приходив переривати вагітність, адже сама назва закладу говорить за себе. Тут легко, комфортно народжувати, тому щороку майже п’ять тисяч варшав’янок звертаються до сюди. І тут несподівано надійшла скарга до уряду міста, був контроль із боку прокуратури, речника у справах захисту прав дитини. Я захищав свою точку зору.

Мене дуже підтримували пацієнтки. Вони навіть у холі лікарні організували формальне віче на мою підтримку. Сотні родин тоді прийшли. Ми створили Клуб друзів лікарні Святого Сімейства. Дехто казав, що мене точно не звільнять за це. Бо я мав там сильну позицію. Я також отримав Орден відродження Польщі. Заклад функціонував дуже добре, що було і моєю заслугою, і персоналу. Однак мене звільнили не лише як директора лікарні, а й взагалі позбавили місця роботи. Було сумно, я втратив те, з чим жив багато років: контакт із людьми, з пологовою залою, з лікарнею.

У цій важкій ситуації що вам допомогло не зламатись?

Те, що я був рішучим і послідовним. Не змінив точку зору. Може, часом заходив далеко у своїй риториці з журналістами. Якось я сказав одній журналістці, що лікарня, у якої покровителі Святе Сімейство, не може робити аборти. Треба змінити покровителя. Наприклад, на Фелікса Дзержинського. І тоді ця відповідь дуже не сподобалася певним колам, які були спільниками тих, хто керував містом. Тоді вимагали мого звільнення з роботи, інакше могли би постраждати інші посадовці.

Мушу також зазначити, що уся ця справа викликала і багато позитивних емоцій. Я отримав майже 130 000 листів на підтримку. Але були також агресія та злість, що межували з фізичною агресією на вулиці. Але Бог це все вивів на добро.

Звісно ж, я не відчував себе самотнім, бо поруч завжди був Бог. Це був момент випробувань. Думаю, що багато людей звільняють із цих причин із роботи. Тоді просто ця справа набрала розголосу. Я став свідком. Хтось казав, що Церква потребує свідків. У будь-якому разі життя змінилось. Я вже не повернувся до тієї лікарні. Однак отримав інші речі.

Яким має бути справжній лікар?

Лікар має бути собою, не грати жодної ролі. Справжній та щирий. Має розуміти, що це не професія, а покликання. Молодь цього часто не розуміє. Вважає, що це така сама професія. Це покликання, яке має на меті служіння іншим людям. Це можна порівняти з працею вчителя, священника, певною мірою поліцейського. Добре, аби лікарі, робота яких оточена певною таємницею, її шанували. Людина приходить до лікаря з довірою. Якщо я хворий, то йду до сімейного лікаря і вже, виходячи від нього, почуваюсь здоровішим... Це виникає з довіри. Лікар ніколи не може нашкодити, він має завжди потішати. Дотик лікаря має велику силу, слово може бути дуже сильним для важкохворого.

Лікарі мають розуміти, яку перевагу мають над хворими, та не використовувати цього для власних цілей, наприклад фінансових. Бути добрим самаритянином, щирим, уміти говорити погані новини. Коли пацієнтка переживає через хворобу, вміти її підтримати, підбадьорити. Треба зі вдячністю Богові виконувати свою професію в дусі служіння, покори. Лікар також має бути рішучим, бути опорою для пацієнта. Не має права брехати. Думаю, що більшість лікарів так розуміють свою професію. Лікарі часом дуже втомлені, виснажені.

Які існують загрози для сучасної медицини?

Сучасна медицина стоїть перед загрозами, які парадоксальним чином виростають із секуляризації життя. Колись медицина була дуже простою. Лікар мав встановити діагноз, лікувати хворобу, проводити профілактику. Тепер у медицини завдання, яке її не стосується. Лише через те, що лікар знається на біології, йому довірено створення людей, їхню селекцію, вбивство. Цього лікарі не повинні виконувати. Рятівники на пляжі мають топити людей? Ні. Пожежники мають підпалювати ліс? Ні. Вбивство – це справа танатологів (спеціалістів у смерті). Хай вони цим займаються. Але часто цю справу довіряють лікарям.

Хотілося, аби лікарі займалися тим, до чого покликані: охороною людського життя, усуванням страждання і болю. Треба допомагати важкохворим переносити біль, але й пам’ятаймо про цю вартість страждання. Психічне страждання психічне не можна знеболити. Як переносити страждання – маємо приклад. Страждання на хресті Бога і Людини.

В Україні малий відсоток лікарів-католиків дуже малий. Що можете порадити їм?

Лікарі-католики часом мають важке життя. Їх звільняють із роботи, вони не можуть побудувати кар’єру. Часом кажуть, що навіть тих, хто може мати проблеми з сумлінням у майбутньому, не приймати на навчання, особливо, в акушерство, гінекологію, генетику. Дехто говорить про це відкрито. Настають важкі часи. Але треба також знати, що ми служимо людям, і якщо пацієнти є католиками, то вони мають право звертатись до лікаря з подібною системою вартостей.

І взагалі, у цілому світі визнано, що якісна медична опіка – це та, яка бере до уваги систему вартостей пацієнта. Тому треба створити коаліцію – лікарів та пацієнтів. Чому католики, які також платять податки, мають бути позбавлені опіки, процедур, які прийнятні для них з точки зору моральної оцінки. Треба вимагати, щоби замість контрацепції було відоме натуральне планування сім’ї, замість in vitro – напротехнології. Це наше право. Ми також платимо податки. Кожна медична процедура, що не є етично прийнятною, має свій відповідник. Пацієнти також мають виступати на захист своїх лікарів, бо мають більший вплив і на владу, і на парламент.

Як боротись за свої релігійні переконання, якщо вас оточує вороже середовище?

Бути собою, діяти спокійно, не провокувати, не вивищуватись над іншими. У разі потреби бути рішучим і насамперед не боятись. Це актуально для нас, лікарів-католиків. Треба дбати про своє сумління, сумління пацієнта. Разом ми можемо врятувати здоров’я і життя.

Дякуємо за розмову!

Розмовляла с. Барбара Завальська SCM

Переклад з польської Станіслав Степанчук для КМЦ