Люди одружуються для щастя… А що стається потім?

Люди укладають шлюб у сподіванні, що це зробить їх щасливими. Те, що виростає поміж ними за рік, два або десять, буває неймовірним. Нерідко температура почуттів знижується, і подружжя нагадує двоосібну спілку, покликану до виконання життєвих завдань. Інколи між ними виникає глибока і тепла любов; інколи зростає ненависть і ранить обох.Дослідження, проведені на чотирьох континентах серед людей різних національностей, рас і релігій, показали, що найчастіший привід скерування гніву на тих, кого ми любимо, це відчуття, що вони до нас погано ставляться. Ненависть— це посилений до межі й зафіксований гнів

Уподружжі це почуття має різні обличчя. Це може бути ненависть, зроджена з болю і жалю; позначена завзятим критицизмом; прихована у вибухах агресії; скерована на прагнення змінити іншу людину в предмет без власної волі й бажань; охоча карати і завдавати болю. Буває ненависть коротенька, спорадична— проблиск сильного роздратування, яке може допасти кожного, коли його зачепити або принизити. Однак існує ненависть хронічна, яка триває від рання до смеркання і протягом довгих років. Пригляньмося до кількох подружніх історій, аби краще пізнати суть як ненависті, так і любові.

Захист від болю поранень

Богдан, один із моїх знайомих зі студентських років, був погідним і веселим чоловіком. Він одружився з Урсулою, дещо молодшою від нього дівчиною, зачарований її безпосередністю, відкритістю і спонтанністю. Народивши дитину, його жінка— людина темпераментна й імпульсивна, почала нарікати, що чоловік постійно працює, а вона мусить весь час сама займатися донькою. Кілька разів справа дійшла до сварок, у ході яких дружина шпурляла різні предмети, ба навіть вибила вікно. Зрештою вони найняли няньку, а Урсула виробила звичку гуляти увечері зі знайомими. За кілька місяців вона заявила чоловікові, що переїжджає разом із дочкою до іншого чоловіка, який більше опікувався нею і мав для неї більше часу. Спершу Богдан— упроблисках тверезого глузду, коли біль і образа вщухали— старався порозумітися з дружиною, планував зміни в роботі, в опіці над дитиною, хотів розмовляти, з’ясовувати,— але жінка повторювала, що вже запізно. Швидко виявилося, що у списку її пріоритетів Богдан зовсім не є другим— після того чоловіка, до якого вона перебралася,— а третім або навіть четвертим! Тому що знайшовся колишній хлопець Урсули, давнє велике кохання, і ще був багатий сусід, який досі не хотів розбивати своє подружжя, але тепер…

Богдан тримав свою історію в таємниці. Зчасом, однак, почав ходити по знайомих і говорити, говорити, говорити… Щоразу більше звинувачував Урсулу, детально доводив її провини, що було неважко; втягував щоразу дальших знайомих у коло роздумів над її характером, аби знову і знову ствердити, що вона підла, підступна, дурна, примітивна, зла, погана, погана… Ніколи не вдовольнявся такими розмовами. Сидів у домівках приятелів допізна, не помічаючи, як позіхають господарі, якщо лиш знаходив когось, із ким міг говорити про Урсулу. За кілька місяців, коли йому не вдалося позбавити жінку материнських прав, він попросив мене про розмову. Хотів знати, чи можна примусово скерувати Урсулу на лікування, бо вона не бачила проблем у своїй поведінці. Розуміючи, як сильно він страждає, я гаряче намовляла його, аби він сам скористався із допомоги психолога. Проте Богдан не цікавився собою. Небагато уваги він уже міг присвятити і своїй доньці, бо весь час був зосереджений на колишній дружині.

Він погодився на розлучення, коли вона завагітніла від іншого чоловіка. Протягом наступних років входив у недовгі зв’язки з різними жінками, ходив із ними на організовані побачення. Однак коли тільки видавалася нагода поговорити з кимось, хто знав його історію,— він швидко переходив до Урсули, не турбуючись про те, що жінка, яку він привів, самотньо сидить у кутку, і розпочинав своє вижалювання про підлість колишньої дружини. Ніхто вже не вважав його веселим. Він і надалі був вихований і милий, але розмова з ним на тему Урсули була муками. Він ставав понурий, гіркий і замкнений у безвихідному колі образ.

Тим часом Урсула вчергове розлучилася і в новому зв’язку народила нових дітей, переїхала на другу півкулю планети і контактувала з першим чоловіком виключно через адвоката у справах дочки. Богдан одружився з жінкою, якою, здавалось, геть не цікавився, зайнятий ненавистю до Урсули. Він більше не хотів дітей, і та жінка розлучилася з ним, звинувачуючи його у повній бездушності. Урсула впала у залежність від ліків і не була вже спроможна опікуватися ні одним зі своїх дітей. Вона сильно набрала вагу і через це сильно змінилася її зовнішність. На батьківщину вона вже не повернулася. Уперіоди між перебуваннями в клініці для наркоманів залишалася під опікою свого вже четвертого чоловіка. Богдан перейняв опіку над донькою. Перестав говорити про Урсулу. Зв’язався зі старшою за нього вдовою з двома дітьми. Через 15років після того, як Урсула його покинула, він нарешті почав відновлювати рівновагу. Епізод ненависті добіг кінця.

Для клінічного психолога поведінка Урсули цілком ясна, вона вписується в синдром розладу особистості типу бордерлайн. Це труднощі в утримуванні сталих зв’язків, потреба сильних збудників, легкість у порушенні норм, схильність до імпульсивної, ризикової поведінки, до насильства і узалежнень— усе це робить так, що контакт із такою особою може бути важким переживанням навіть для терапевта. Нічого дивного, що Богдан був спершу шокований, а потім глибоко вражений, поранений, сповнений болю і претензій. Коли він втратив сподівання на повернення Урсули, коли вона позбавила його свого кохання, ба навіть і інтересу до нього,— вйого почуттях з’явився чорний колір. Чимало людей саме так переживають відкинення іншою людиною, якій довірилися і відкрилися. Чому, однак, образа, перемінена у гіркий засуд, триває так довго? Чому гіркий жаль поглинув його увагу та енергію, не залишаючи місця на інші почуття?

Богдан почувався жертвою, почувався скривдженим, і цілими роками повертався до цієї образи, надаючи постійно свіжий корм для ненависті. Отже, цей шлях мав йому приносити щось цінне. Наприклад, так він стверджував свою цінність, цілком виразну порівняно з Урсулою. Також він через це міг зберігати зв’язок із нею: маючи до неї постійно живі претензії, він психологічно весь час «був із жінкою». Однак найбільша користь із цього— це уникати страждань: переживання ненависті оберігало його від переживання болю, пов’язаного з приниженням і відкиненням. Свою увагу Богдан скеровував на Урсулу, не на себе; на її вади, не на свої почуття. Завдяки цьому він міг переживати часткове тимчасове полегшення. Оскільки він не дозволяв собі пережити цю ситуацію сукупно зі стражданням, то не був спроможний її закрити. Допіру хвороба Урсули та її сильна зовнішня зміна— так, немовби давня Урсула зникла,— дозволили йому переступити колишню болючу образу.

"Переживання ненависті оберігало його від переживання болю, пов’язаного з приниженням і відкиненням

Ненависть знайшла собі противагу в падінні свого об’єкта. Уподружжі ненависть може захищати від страждань, але цей захист має надто високу ціну: в людині щось зазнає деградації. Богдан перестав радіти іншим людям, втратив радість життя і внутрішній спокій.

Розчарування, роздратованість, невдоволення

Інша причина, через яку люди, раніше взаємно закохані та сповнені захвату, з часом стають неприязними і ворожими одне до одного,— це розчарування. Воно може бути розчаруванням іншою людиною: думав, що любить героя, а виявилася звичайна людина з вадами. Однак частіше це загальне розчарування. Дивлячись на життя під певним кутом, можна ствердити, що воно сповнене розчарувань. Ми щодня прокидаємося з якимись надіями, уявляючи, що на нас чекають різні добрі речі й події.

Але ж, зрештою, вдається не все. Чому життя не розвивається відповідно до наших мрій та потреб? Шукаючи причин цього, більшість із нас— людей одружених— хоч би інколи піддається спокусі, щоби знайти причину в дружині або чоловікові, тобто у найближчій людині. Що більше випадків, коли той другий підвів, що більше моментів фрустрації, несповнених планів і невдалих намірів,— то більше вини приписується іншому. Вочевидь не всі люди застосовують цю стратегію. Деякі реагують навпаки. Кажуть: «Мені так погано. Допоможи! Підтримай!» Іякщо допомога надходить, подружжя зближується саме через життєві невдачі. Деякі, однак, у таких ситуаціях часто обтяжують провиною співподруга, розкручуючи таким чином коло ненависті.

"Що більше випадків, коли той другий підвів, що більше моментів фрустрації, несповнених планів і невдалих намірів,— то більше вини приписується іншому

Колись я була знайома з подружжям Фрідріха і Ніни (обоє вже померли), які під час війни, переживаючи безліч труднощів, одружилися з великого кохання. Їх розділяла чимала різниця у віці. Він сказав, що дасть їй усе, а вона— що ніколи його не покине. Упевному виокремленому сенсі вони обоє дотрималися складених обітниць: він завжди віддавав їй усі зароблені гроші, а вона ніколи не зважилася на сепарацію, хоча багато хто її до цього намовляв. Поза цим, однак, це було винятково тяжке подружжя.

Спершу Фрідріхові подобалося все, що жінка робить. Навіть її «жіноча розсіяність», коли вона, наприклад, забувала додати яйця в тісто. Йому не сподобалося, коли вона вперше захотіла зовсім інакшого, ніж він, коли почала його переконувати, щоб він змінив думку, коли не виконувала того, що він вважав слушним і розсудним, а робила своє— «капризи і забаганки». Тоді він почав вказувати їй на її помилки. Вона перепрошувала, але потім усе одно робила по-своєму. Постійно поспішала. Не була точною. Залишала недовитерті тарілки або недопрасовані манжети на сорочках. Була балакуча, неглибокої пам’яті, шепелявила. Укомпанії без потреби балакала про різні речі не до теми. Завжди купувала надто дорого і забагато. Ніколи не була готова до виходу, коли він уже чекав. Забагато солі до м’яса. Забагато цукру до випічки. Забагато крохмалю до постільної білизни…

Зранку до ночі він вказував їй на помилки: спокійно, потім роздратовано, потім принизливо, з плином літ— зі щоразу більшою погордою. «Вона ніколи не робить так, як треба! На кожному кроці!» Вона перестала реагувати. Часто вдавала, що не чує. Навчилася говорити про Фрідріха за його присутності так, ніби його не було: «То старий чоловік, він так говорить, бо в нього вже склероз». Він навчився хвалити інших за її рахунок. Часто використовував для цього їхню дочку. Тепер казав, що «доньці дасть усе». Принижував її родину, висміюючи їхню незаможність. Вони перебували у стані постійної війни, хоч і не переступали певних меж— не використовували фізичного насильства і не виїжджали з дому. Він був агресивніший, кілька разів робив недвозначні пропозиції жінкам, які в них працювали домогосподарками. Вона не приймала ролі жертви. Зуміла принижувати його у приятельському гроні. Скаржилася на нього і пліткувала про його слабкості.

Вони були дуже зосереджені одне на одному. Постійно чуйно спостерігали одне за одним, щоб мати знаряддя для нападу або захисту. Свідки тих ситуацій замислювалися, чи це не форма перекручено вираженого кохання. Коли вона вперше захворіла— він напився, користуючись її відсутністю вдома, і не відвідав її в лікарні, попри те, що вона постійно про нього запитувала. Вона одужала, і все повернулося, як було. Коли вона захворіла вдруге, він також її не відвідав. Ніна померла, перш ніж Фрідріх спромігся дістатися лікарні.

Настав момент істини. Якщо під фасадом ворожості крилася глибока прив’язаність, якщо взаємні рани були тільки грою,— смерть мала перервати цей маскарад, і Фрідріх мав шанс уперше за довгі роки показати, наскільки Ніна для нього насправді важлива. Ітак сталося: Фрідріх показав істину своїх почуттів. Через тиждень після похорону він запропонував заміжжя знайомій удові, а коли та з відразою відмовила, то за два місяці він зв’язався з випадковою знайомою і ввів її до свого дому замість Ніни. За рік помер.

"Зв’язок із жінкою, якою можна бути постійно незадоволеним, задовольняв якусь важливу потребу

Яким був сенс ненависті Фрідріха? Здається очевидним, що зв’язок із жінкою, якою ти можеш бути постійно незадоволений, задовольняв якусь його важливу потребу. Попри високий рівень забезпечення, він не зробив кар’єри у сенсі осягнення суспільної позиції, на противагу до жінки, яка керувала великою інституцією. Невпинне принижування Ніни добре служило підвищенню його престижу у власних очах, а останнє приниження, яким була смерть дружини і швидке впровадженні іншої жінки на її місце, на безчестя її пам’яті,— остаточно показало, «хто тут хазяїн», і що це його дім. Ненависть і боротьба з дружиною дозволяли йому доповнювати дефіцит власної цінності, почутися кращим попри відсутність життєвих досягнень. Їх мала дружина, за яку— як це щоденно доводив— він був вищий. Однак то була Піррова перемога в тому сенсі, що зв’язок з іншою жінкою і допасування до нової ситуації поглинули забагато життєвих сил Фрідріха.

У ролі жертви

Подібне посилення ворожого критицизму я спостерігала в однієї з пацієнток— Сесілі. Вона невпинно зосереджувалася на вадах свого чоловіка. Дивилася на нього під кутом того, чого він їй не дає. Стверджувала, що була би щаслива, якби він більше розмовляв із нею, любив ходити на прогулянки, брав із собою в кіно за власним бажанням (а не коли вона попросить), відмовився кататися на велосипеді (вона не любила їздити), розповідав їй зміст прочитаних книжок, був більше приязний і активний під час відвідин її матері… Довгі роки вона йому дорікала, що він її кривдить, не дбає, не турбується. Почувалася пораненою браком його старань, що означало, нібито вона програла своє життя, бо живе з кимось, хто спеціально не дає їй того, чого вона потребує.

До психолога Сесіль прийшла, аби довідатися, як змінити чоловіка — вочевидь вона хотіла, щоб він був зовсім іншим. Її ворожість до того, який він був, — подібна до позиції Фрідріха з попередньої історії, — однак, виконувала зовсім іншу функцію: підтримувала її в ролі жертви, дозволяючи обґрунтовано переживати незадоволення своїм чоловіком і почуття кривди, яке вона і так носила в собі, з іншого часу та місця. Її боротьба відрізнялася від боротьби Фрідріха також і тим, що вона повинна була бути програною, оскільки Сесіль потребувала переживань ненависті безсилої, а не переможної. Їй це допомагало не брати відповідальності за своє життя і не страждати, якби виправлення життя мірою власних сил було би невдалим. Тут ненависть також виконувала свою роль: допомагала жити, хоча й ціною нечуваного зниження якості життя, реалізованого в такий спосіб.

" Ненависть захищає від страждання, почуття власної гіршості й меншовартості, безпорадності у керуванні власним життям. Разом із тим — хоч і використана як дієвий захист — ненависть має власну ціну

Скидається на те, що в подружжі люди «вигодовують» ненависть як допомогу в своїх специфічних особистих проблемах. Ненависть захищає від страждання, почуття власної гіршості й меншовартості, безпорадності у керуванні власним життям. Разом із тим — хоч і використана як дієвий захист — ненависть має власну ціну. Не дозволяє жити радісно і спокійно, відбирає шанси на особисте щастя, поглинає енергію, відсуває від близькості. Провадить у прірву не тільки у стосунках з людиною, щодо якої її живлять, але й порушує контакти з іншими людьми.

Любов і вдячність

У кабінеті психотерапевта я частіше чую про злість, ворожість і претензії, ніж про любов. Однак коли змучені власними почуттями люди усвідомлювали їх собі, називали й виражали, тоді часто з’ясовувалося, що болісні емоції зникають, а під ненавистю або страхом несподівано знаходиться любов.

Трапляється, що любов у подружжі проявляється аж по смерті чоловіка або дружини. З відстані, коли не заважають щоденні роздратування і неспокій, коли найближчу людину можна побачити з перспективи років, — люди відкривають, що були кохані, й дозволяють собі — інколи вперше за довгі роки, а буває, що й уперше в житті — пережити вдячність і любов. Тоді вони починають обдаровувати увагою вже померлого партнера, згадують, що він колись сказав уранці, колись у трамваї, колись, коли вони на це не звертали уваги. Я бачила жінок, які по смерті чоловіка немовби закохувалися в нього. Мали відчуття його постійної присутності, розмовляли з ним подумки. Одна вдова, яка за життя чоловіка постійно влаштовувала скандали, набула звичаю кілька разів на тиждень ходити на цвинтар, наприклад, аби «показати дорогому нові черевики».

Подружня любов легше проявляється у важких ситуаціях, ніж у щоденному бутті. Одне моє знайоме подружжя індивідуалістів близько 60?річного віку, з огляду на життєві обставини, було змушене переїхати з міста у віддалене село і разом провести там рік. У трудах збирання дров, ношення води, відсутності зручної ванни, без знайомих, телевізора і газет, вони там зблизилися. Вона почала захоплюватися його силою і вміннями, він — її працьовитістю й відданістю. Вони стали розмовляти, розповідали історії, смішили одне одного. Їхні дорослі діти побачили в батьках разючу зміну: вони перестали говорити «я», у їхній мові з’явилося «ми».

Інколи любов є відкриттям. Тереза і Кшиштоф прийшли до мене на одноразову подружню консультацію під час короткого візиту — вони були емігрантами. Мали двох дітей, якими Тереза вправно займалася, поки чоловік так само ефективно заробляв гроші. Проте вони були нещасливі. Тереза не могла знести частих випивок Кшися, особливо ж через те, що її батько був алкоголіком. Тому вона скандалила з ним, тикала йому в очі цією проблемою. Він же, своєю чергою, ненавидів повчання, особливо ж на людях. Його батько також зловживав алкоголем. Я спробувала показати їм слабкі місця їхнього зв’язку, переконати Кшиштофа до відвідування лікаря-нарколога, а Терезу вмовити на терапію для дорослих дітей алкоголіків. Проте з сумом думала, що небагато можу зробити за одну коротку розмову, й не мала великих надій на зміни.

Вони з’явилися за рік — знову в рамках відпочинкової екскурсії. Надалі були не надто щасливі. Він покинув алкоголь, але почав грати у волейбол і часто його не було вдома, до чого жінка мала наступні претензії. Вона пішла на терапію ДДА і пробувала виражати свої потреби й відчуття, що він сприймав як постійну критику на свою адресу. Однак я була вражена змінами, яких вони досягли за цей рік. Спитала їх, що ж то за сила, яка допомагає їм робити такі важливі й тяжкі для багатьох речі — покинути випивку, піти на терапію. Вони, захоплені зненацька, відповіли з подивом: «Любов. Ми просто дуже любимо одне одного». Для мене — і для них обох — було вражаючим відчуттям, яке ж сильне їхнє почуття, як сильно вони пов’язані. Це відкриття дослівно додало їм крил для подальшої боротьби за близькість.

Найчастіше, однак, любов ми розпізнаємо не за якоюсь особливою фабулою подружніх контактів (ненависть вимагає виразнішої драматургії і краще проявляється в анекдоті), аза специфічною поведінкою обох. Якщо люди одне одного кохають, то вони дивляться одне на одного, звертають увагу на другу особу, говорять про неї з турботою, повагою, подивом, симпатією, ніжністю, хвалять, належно цінують, зосереджуються на тому, що в цій людині доброго і милого. Уненависті люди також дивляться на себе взаємно з увагою, але для того, би побачити, що в тій другій людині погане і зіпсоване. Говорять холодно, з погордою. Хочуть принизити другу особу, показати собі та іншим її найгірші сторони.

"Як любов, так і ненависть можуть жити в серці людини й попри смерть другої особи, до якої вони скеровані

На мою думку, ненависть у подружжі це захисний механізм (хоча інколи ворог тільки уявний), а любов— прагнення («хочу бути з тобою, для тебе, біля тебе»). Любов завжди посуває справи вперед, а ненависть затемнює, замикає і закриває. Як любов, так і ненависть можуть жити в серці людини й попри смерть другої особи, до якої вони скеровані. Любов і ненависть спроможні перемінюватися одна в одну. Початкова любов може перерости в ненависть, а ненависть може інколи розсіятися, так що під нею видніє любов. Івсе це відбувається не без нашої участі. Розігрується протягом довгого часу, протягом проведених разом тижнів, місяців, років. Тому варто перевіряти, спостерігати й дивитися, в якому напрямку зараз, учора, сьогодні, вчора, завтра точиться наше подружнє життя.

Марія Круль-Фієвска,Deon.pl

Джерело:CREDO