Діти — це назавжди

Діти залишають матері свої клітини у серці, нирках, шлунку та в мозку. Це незвичайне відкриття може бути важливим для мам, які своїх дітей втратили.

Мої діти завжди зі мною. Також і фізично. Не тільки я як мама передаю дитині клітини протягом вагітності, але й вона ділиться ними зі мною. Як це можливо? Медицина пояснює це так: уже на 4‑му тижні вагітності клітини ембріона починають мандрувати по материнському організму. Вони долають кров’яний бар’єр і дістаються мозку, а потім потрапляють до серця та ще кількох органів матері. Клітини виношуваного маляти залишаються в організмі жінки інколи на цілі десятиріччя. У медицині це явище назване «ембріонально-материнським мікрохимеризмом». Учені стверджують, що воно може мати серйозний вплив на імунну систему жінки. Бо клітинки наших діточок не пасивні у наших організмах. Багато що вказує на те, що вони відіграють ключову роль у функціонуванні жіночого організму.

Запис у життя

Все почалося понад сто років тому. Був 1893‑й. Доктор Крістіан Георг Шморль, німецький патоморфолог, ідентифікував наявність клітин плоду в тілах їхніх матерів. 1979 року в Стенфордському університеті відкрито наявність ігрек-хромосоми (чоловічої) у крові жінок. За нормальних обставин такого бути не може. Однак виявилося, що всі ці жінки народжували синів.

Жінок повторно обстежили за кілька років після пологів. Чоловічі клітини й надалі перебували в їхніх організмах. У них навіть знайшли ДНК синів у їхніх тілах, аж у 6% крові. За 20 років, 1996 року, доктор Діана Б’янкі, генетик із Медичного центру Тафта, знайшла плодові клітинки у крові жінки через 27 років після того, як вона народила свого сина. Факт обміну клітинами поміж матір’ю і дитиною підтвердила група патологів із Лейденського університету Медичного центру в Голландії. Там провели експеримент.

Під обслідування узяли 26 жінок. Всі були матерями синів. Причому то все були пацієнтки, померлі під час вагітності або ж після народження дітей. Учені змогли провести детальне дослідження генетичного матеріалу. Вони підтвердили відкриття минулих років, бо, так само як американці, голландці у кожному тілі досліджуваної жінки знайшли в їхніх органах — у мозку, нирках, шлункові, шкірі — чоловічі хромосоми. Висновки і саму працю голландських патологоанатомів опублікував лише цього року журнал «Molecular Human Reproduction» — одне з найпрестижніших світових медичних видань. Цим він і прославився в особливий спосіб. Однак якщо ввести в ключове поле пошуковика потрібне слово, то виявляється, що праці на цю тему друкували також інші медичні періодичні видання, причому починаючи з 1990‑х. Національний інститут охорони здоров’я США має найбагатшу бібліотеку з цієї тематики.

У цій бібліотеці містяться видатні роботи біологів та фармацевтів із Сінгапурського університету. Вони дійшли аж до ствердження, що дитина через обмін клітинами з материнським організмом залишається назавжди «вписаною» в життя жінки, яка виношує це конкретне зачате життя. Це немовби рядки, викарбувані на таблиці її життя. По-справжньому гучно стали про це говорити, коли про справу «пронюхали» медіа. Місяць тому «New York Times» навіть виніс цю тему на обкладинку.

Світ захлинувся. Бо ж досі ми знали тільки те, що під час кожної вагітності клітини жінки потрапляють в організм дитини, мале їх споживає через кров, живиться і росте завдяки мамі. Але хто міг припустити, що такий процес здійснюється і в другий бік?

Утішення

2010 року «Scientific American» написав про це явище як про нове велике відкриття, називаючи обмін між організмами матері й дитини «хімічною конверсацією». «Цей тихий і надалі таємничий обмін генетичним матеріалом може виявитися спасенним у питанні таких хвороб, як рак або ревматоїдне запалення суглобів у жінок», — підкреслювало видання. Учені досліджують це незвичайне явище. Виявляється, що завдяки клітинам наших дітей ми не тільки більше відчуваємо разом із ними, але й стаємо здоровішими та сильнішими. Діти ставлять над нами «захисну парасольку». Що більше ми маємо дітей, тим ця парасолька більша. Що пізніше ми народимо останню дитину, то довше цей захист діє. Учені вже знають, що стовбурові клітини ембріона допомагають жінці впоратися з деякими хворобами. Завдяки ним у момент, коли, наприклад, печінка починає хворіти, стовбурові клітини плоду запускають механізм самовідбудови цього органу. Вчені стверджують, що у цьому може критися й відповідь на питання про причини непритомностей під час вагітності. Зазвичай нудоти починаються на 4 тижні, тобто у момент, коли дитина починає ділитися з мамою своїм багатством. Наш організм автоматично починає захищатися від того, що розпізнає як «нападника». Тим більше що (як довідалися голландці) клітини плоду потрапляють і в систему живлення.

Подібна схема може бути і в разі післяпологової депресії. Після народження дитини імунна система жінки працює на найвищому рівні. Вона геть усе сприймає як загрозу. Найбільш войовничий «настрій» мають гормони гіпофіза. Тому організм «на повну котушку» провадить війну з клітинами плоду в материнському тілі. При цьому цікаво, що одні з нас мають більше таких клітин, а інші менше. І це не залежить від того, чи вагітність була доношена, чи її перервали. Не у всіх мам також і дитячі клітини поводяться однаково. Припускається, що вони, на жаль, можуть прискорити й деякі хворобливі процеси (хоча саме це наразі залишається непідтвердженим).

Напевно можна сказати одне: це відкриття дає нам необмежений простір для розв’язування не тільки різних ускладнень у здоров’ї, але й — хтозна — чи й не тих, що межують із метафізикою. Бо якщо добре задуматися, то що означає факт, що дитина залишається немовби вписаною в наше тіло? По-перше, так суто по-людськи, це означає, що жінка ніколи не розстанеться зі своїм потомком. Відомо, що ми носимо дітей у серці, любимо їх усім своїм єством — у контексті відкриття біологів, про гіперконтроль говориться недарма. Факт, що емоційна залежність від дітей підтверджений наукою, змушує тремтіти від зворушення. Мене, як матір трьох дітей, то вже точно.

Але є в цьому всьому і щось більше. В інтернеті я наткнулася на такий коментар: «Я втратила свої вагітності, але мій океан туги зменшився, відколи я знаю, що вони зі мною назавжди, у моєму тілі», — пише одна з мам. Наука принесла таким жінкам часткове втішення. А що з тими, хто втратив своїх дітей через аборти? У контексті абортів це відкриття становить, по суті, підтвердження того, що постабортний синдром, так активно заперечуваний багатьма середовищами, — існує. Щонайменше, може пояснити його механізм. Це відкриття підтверджує як мінімум один факт: неможливо повністю «усунути» дитину. Діти нам даються назавжди.

Зрештою, я відкладаю вбік суто медичні та наукові аспекти, і надягаю окуляри віри. Що бачу? Господь Бог вписав наших дітей навіть фізично у наші серця. Так само, як каже Святе Письмо, — викарбував нас на своїх долонях.

Йоанна Бонткевич-Брожек, Gość Niedzielny
Фото з сімейного архіву Світлани Романюк

Діти залишають матері свої клітини у серці, нирках, шлунку та в мозку. Це незвичайне відкриття може бути важливим для мам, які своїх дітей втратили.

Мої діти завжди зі мною. Також і фізично. Не тільки я як мама передаю дитині клітини протягом вагітності, але й вона ділиться ними зі мною. Як це можливо? Медицина пояснює це так: уже на 4‑му тижні вагітності клітини ембріона починають мандрувати по материнському організму. Вони долають кров’яний бар’єр і дістаються мозку, а потім потрапляють до серця та ще кількох органів матері. Клітини виношуваного маляти залишаються в організмі жінки інколи на цілі десятиріччя. У медицині це явище назване «ембріонально-материнським мікрохимеризмом». Учені стверджують, що воно може мати серйозний вплив на імунну систему жінки. Бо клітинки наших діточок не пасивні у наших організмах. Багато що вказує на те, що вони відіграють ключову роль у функціонуванні жіночого організму.

Запис у життя

Все почалося понад сто років тому. Був 1893‑й. Доктор Крістіан Георг Шморль, німецький патоморфолог, ідентифікував наявність клітин плоду в тілах їхніх матерів. 1979 року в Стенфордському університеті відкрито наявність ігрек-хромосоми (чоловічої) у крові жінок. За нормальних обставин такого бути не може. Однак виявилося, що всі ці жінки народжували синів.

Жінок повторно обстежили за кілька років після пологів. Чоловічі клітини й надалі перебували в їхніх організмах. У них навіть знайшли ДНК синів у їхніх тілах, аж у 6% крові. За 20 років, 1996 року, доктор Діана Б’янкі, генетик із Медичного центру Тафта, знайшла плодові клітинки у крові жінки через 27 років після того, як вона народила свого сина. Факт обміну клітинами поміж матір’ю і дитиною підтвердила група патологів із Лейденського університету Медичного центру в Голландії. Там провели експеримент.

Під обслідування узяли 26 жінок. Всі були матерями синів. Причому то все були пацієнтки, померлі під час вагітності або ж після народження дітей. Учені змогли провести детальне дослідження генетичного матеріалу. Вони підтвердили відкриття минулих років, бо, так само як американці, голландці у кожному тілі досліджуваної жінки знайшли в їхніх органах — у мозку, нирках, шлункові, шкірі — чоловічі хромосоми. Висновки і саму працю голландських патологоанатомів опублікував лише цього року журнал «Molecular Human Reproduction» — одне з найпрестижніших світових медичних видань. Цим він і прославився в особливий спосіб. Однак якщо ввести в ключове поле пошуковика потрібне слово, то виявляється, що праці на цю тему друкували також інші медичні періодичні видання, причому починаючи з 1990‑х. Національний інститут охорони здоров’я США має найбагатшу бібліотеку з цієї тематики.

У цій бібліотеці містяться видатні роботи біологів та фармацевтів із Сінгапурського університету. Вони дійшли аж до ствердження, що дитина через обмін клітинами з материнським організмом залишається назавжди «вписаною» в життя жінки, яка виношує це конкретне зачате життя. Це немовби рядки, викарбувані на таблиці її життя. По-справжньому гучно стали про це говорити, коли про справу «пронюхали» медіа. Місяць тому «New York Times» навіть виніс цю тему на обкладинку.

Світ захлинувся. Бо ж досі ми знали тільки те, що під час кожної вагітності клітини жінки потрапляють в організм дитини, мале їх споживає через кров, живиться і росте завдяки мамі. Але хто міг припустити, що такий процес здійснюється і в другий бік?

Утішення

2010 року «Scientific American» написав про це явище як про нове велике відкриття, називаючи обмін між організмами матері й дитини «хімічною конверсацією». «Цей тихий і надалі таємничий обмін генетичним матеріалом може виявитися спасенним у питанні таких хвороб, як рак або ревматоїдне запалення суглобів у жінок», — підкреслювало видання. Учені досліджують це незвичайне явище. Виявляється, що завдяки клітинам наших дітей ми не тільки більше відчуваємо разом із ними, але й стаємо здоровішими та сильнішими. Діти ставлять над нами «захисну парасольку». Що більше ми маємо дітей, тим ця парасолька більша. Що пізніше ми народимо останню дитину, то довше цей захист діє. Учені вже знають, що стовбурові клітини ембріона допомагають жінці впоратися з деякими хворобами. Завдяки ним у момент, коли, наприклад, печінка починає хворіти, стовбурові клітини плоду запускають механізм самовідбудови цього органу. Вчені стверджують, що у цьому може критися й відповідь на питання про причини непритомностей під час вагітності. Зазвичай нудоти починаються на 4 тижні, тобто у момент, коли дитина починає ділитися з мамою своїм багатством. Наш організм автоматично починає захищатися від того, що розпізнає як «нападника». Тим більше що (як довідалися голландці) клітини плоду потрапляють і в систему живлення.

Подібна схема може бути і в разі післяпологової депресії. Після народження дитини імунна система жінки працює на найвищому рівні. Вона геть усе сприймає як загрозу. Найбільш войовничий «настрій» мають гормони гіпофіза. Тому організм «на повну котушку» провадить війну з клітинами плоду в материнському тілі. При цьому цікаво, що одні з нас мають більше таких клітин, а інші менше. І це не залежить від того, чи вагітність була доношена, чи її перервали. Не у всіх мам також і дитячі клітини поводяться однаково. Припускається, що вони, на жаль, можуть прискорити й деякі хворобливі процеси (хоча саме це наразі залишається непідтвердженим).

Напевно можна сказати одне: це відкриття дає нам необмежений простір для розв’язування не тільки різних ускладнень у здоров’ї, але й — хтозна — чи й не тих, що межують із метафізикою. Бо якщо добре задуматися, то що означає факт, що дитина залишається немовби вписаною в наше тіло? По-перше, так суто по-людськи, це означає, що жінка ніколи не розстанеться зі своїм потомком. Відомо, що ми носимо дітей у серці, любимо їх усім своїм єством — у контексті відкриття біологів, про гіперконтроль говориться недарма. Факт, що емоційна залежність від дітей підтверджений наукою, змушує тремтіти від зворушення. Мене, як матір трьох дітей, то вже точно.

Але є в цьому всьому і щось більше. В інтернеті я наткнулася на такий коментар: «Я втратила свої вагітності, але мій океан туги зменшився, відколи я знаю, що вони зі мною назавжди, у моєму тілі», — пише одна з мам. Наука принесла таким жінкам часткове втішення. А що з тими, хто втратив своїх дітей через аборти? У контексті абортів це відкриття становить, по суті, підтвердження того, що постабортний синдром, так активно заперечуваний багатьма середовищами, — існує. Щонайменше, може пояснити його механізм. Це відкриття підтверджує як мінімум один факт: неможливо повністю «усунути» дитину. Діти нам даються назавжди.

Зрештою, я відкладаю вбік суто медичні та наукові аспекти, і надягаю окуляри віри. Що бачу? Господь Бог вписав наших дітей навіть фізично у наші серця. Так само, як каже Святе Письмо, — викарбував нас на своїх долонях.

Йоанна Бонткевич-Брожек, Gość Niedzielny
Фото з сімейного архіву Світлани Романюк